Управління невідкладною медичною допомогою покладається на МОЗ України та підконтрольні і підлеглі йому органи, установи та управління. Систему цих органів буде докладніше розглянуто пізніше. Положення про Міністерство охорони здоров’я, затверджене Постановою КМУ від 12.08.92 передбачає одним з основних завдань МОЗ забезпечення надання державними закладами охорони здоров’я загальнодоступної, переважно безплатної, висококваліфікованої медичної допомоги населенню.

МОЗ відповідно до покладених на нього завдань:

Здійснює координацію діяльності закладів охорони здоров’я, науково-дослідних, інших підприємств та установ, що перебувають в його функціональному управлінні, з питань діагностики, лікування і профілактики захворювань, формування здорового способу життя, охорони території України від занесення і поширення карантинних та інших інфекційних захворювань і забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення;

Установлює порядок надання населенню швидкої медичної допомоги спеціальною службою та ін.

Охорона права на невідкладну допомога здійснюється також за допомогою санкцій за відповідні злочини в кримінальному законодавстві. Таке закріплення є надзвичайно важливим і означає, що охорона прав в галузі охорони здоров’я є одним з пріоритетних напрямків діяльності держави. Важливими тут також є два такі фактори:

Ненадання невідкладної медичної допомоги є складом саме злочину, а не адміністративного правопорушення (незважаючи на існування Глави 5 Кодексу України про адміністративні правопорушення „Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення”).

В новому Кримінальному Кодексі України від 07.04.01 р. злочини проти життя та здоров’я особи стоять на другому місці після злочинів проти основ національної безпеки України, а не після інших злочинів, таких як злочини проти державної власності, як це було у старому кодексі (хоча, можливо, в державі, яка статтею 3 своєї Конституції закріпила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, даний вид злочинів мав би стояти на першому місці).

Отже, в Кримінальному Кодексі (надалі - КК) є два подібні за своїм складом і відмінні за суб’єктом склади злочину. Це стаття 136 – „Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані” та стаття 139 – „Ненадання допомоги хворому медичним працівником”.

Ст.136 КК передбачає відповідальність за ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам та особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження. Частини друга та третя цієї статті передбачають покарання за ненадання допомоги малолітньому, який завідомо перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан дитини належним установам та особам та за діяння, передбачені двома першими частинами, якщо вони спричинили смерть потерпілого.

Ст.139 КК передбачає відповідальність за ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може має тяжкі наслідки для хворого. Частина друга цієї статті передбачає відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило смерть хворого або інші тяжкі насліди. Отже, тут присутній спеціальний суб’єкт – медичний працівник.

Вищеназвані нормативні акти тим чи іншим чином регулюють відносини з приводу надання невідкладної медичної допомоги. Жоден з них не присвячений цьому виду медичної допомоги повністю, але це ті нормативні акти, які регулюють його найповніше. Крім таких актів є ще й акти, в яких невідкладна медична допомога лише згадується, але і їх можна віднести до таких, що визначають правове регулювання надання невідкладної медичної допомоги. Прикладами таких актів можуть бути:

Наказ Міністерства статистики України та МОЗ України від 31.07.00 р. Про затвердження форм державної статистичної звітності з питань охорони здоров’я та інструкцій щодо їх заповнення, яким затверджується форма державної статистичної звітності № 22 „Звіт станції (відділення, об’єднання) швидкої медичної допомоги” (річна).

Перелік лікарських засобів, які повинні бути у медичних аптечках першої медичної допомоги для пасажирських транспортних засобів з кількістю пасажирів понад 9 осіб (автомобільна аптечка – 2), затверджений Наказом МОЗ України від 07.07.98 р.

Примірний статут територіального центру екстреної медичної допомоги, затверджений Наказом МОЗ України від 26.10.01 р. та ін.

Невідкладна медична допомога регулюється не тільки нормативно-правовими актами, а і міжнародно-правовими. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Як вже було сказано раніше, Угода про надання медичної допомоги громадянам держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав від 27.03.97, що ратифікована із застереженнями Законом від 01.06.00 р. містить визначення невідкладної та швидкої медичної допомоги. Оскільки жоден нормативний акт національного законодавства такого визначення не містить, то це визначення сміливо можна використовувати як законодавче. Цей акт також містить конкретизований порядок надання медичної і невідкладної допомоги.

Тут вказано, що швидка та невідкладна медична допомога при раптових гострих станах і захворюваннях, що загрожують життю хворого чи здоров’ю оточуючих, нещасних випадках, отруєннях, травмах, родах та невідкладних станах в період вагітності надається громадянам безперешкодно, безоплатно і в повному обсязі на території держави тимчасового перебування лікувально-профілактичними установами незалежно від організаційно-правових форм, відомчої приналежності і форм їх власності. З моменту, коли усунута загроза життю хворого чи здоров’ю оточуючих і можливе його транспортування, подальше надання медичної допомоги здійснюється на платній основі.

Відшкодування витрат лікувально-профілактичним установам за надання медичної