Наукова новизна одержаних результатів полягає у належному теоретико-прикладному аналізі положень чинного законодавства України у сфері раціонального використання та охорони земель та вироблених на його основі висновках та пропозиціях.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони дають можливість обґрунтувати концептуальні підходи до вирішення теоретичних проблем в сфері раціонального використання та охорони земель; вно-сять певний вклад у визначення змісту та напрямів удосконалення зако-нодавства у сфері контролю за використанням та охороною земель. Наукові положення, рекомендації та висновки дипломної роботи можуть бути використані у подальшому вдосконаленні земельного законодавства, зокрема, при внесенні змін і доповнень до законів України «Про охоро-ну земель», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», застосуванні земельного законодавства в галузі реалізації пра-ва власності на землю, права землекористування, в сфері орендних відносин, у здійсненні моніторингу земель, веденні державного зе-мельного кадастру, організації землеустрою, застосуванні норм юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.

Запропонована робота складається із вступу, чотирьох розділів, в яких послідовно розглядаються всі питання, необхідні для найбільш повного розкриття досліджуваної теми та висновків, де висвітлюється короткий аналіз розглянутого матеріалу, а також висуваються окремі пропозиції стосовно можливих варіантів удосконалення варіантів у даній сфері, а відтак - покращення якості земельних ресурсів.

Розділ 1: Поняття та зміст правової охорони і раціонального використання земель.

Земля як об’єкт правового регулювання.

Новий Земельний кодекс України не дає визначення землі як об’єкта законодавчого регу-лювання. Водночас він визначає, що завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

У цьому плані заслуговує на увагу визначення поняття „земля”, яке наведене у Державному стандарті „Земля. Терміни і визначен-ня”. Земля — це найважливіша частина навколишнього природно-го середовища, яка характеризується простором, рельєфом, ґрунто-вим покривом, рослинністю, надрами, водами, є головним засобом виробництва в сільському господарстві, а також просторовою ба-зою для розміщення галузей народного господарства.

Очевидно, що у наведеному визначенні фіксуються переважно біологічні й економічні ознаки землі та її призначення. Проте, як вважає Н.І.Титова, цих ознак недостатньо для об’єктивного розуміння по-няття „земля” в юридичному значенні, а деякі з них потребують суттєвого уточнення, оскільки чинне екологічне та земельне зако-нодавство передбачає особливості землі у складі довкілля та формування його якості [54, с.10-12].

Так, Закон України від 25 червня 1991 р. „Про охорону навколишнього природного середовища”, зо-крема ч. 1 ст. 5, вказує, що державній охороні і регулюванню ви-користання на території України підлягає навколишнє природне середовище, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період, зокрема земля, ландшафти та інші природні комплекси [13].

Отже, земля, з однієї сторони, виступає як самостійний об’єкт господарського використання, а з іншої — є складовою довкілля, яка сприяє формуванню складних природних утворень, тобто еко-логічних систем, справляє біологічний вплив на створення ланд-шафтів та інших природних комплексів — заповідників, заказ-ників, пам’яток природи, заповідних урочищ, штучно створених систем — дендропарків, ботанічних садів, зоопарків, парків-пам’ятників садово-паркового мистецтва, рекреаційних, лікуваль-них, оздоровчих зон тощо.

Зовсім інше юридичне смислове навантаження несе в собі термін „землі” (ана-логічно — „води”). Під ним необхідно розуміти саме природний компонент, не вилу-чений з довкілля, а органічно в нього вплетений, взаємодіючий з водами, лісами та іншими природними ресурсами. Земельні відносини мають на увазі саме такий об’єкт правової регламентації, хоч в земельному законодавстві (навіть у Земельному кодексі) він називається юридично неточно: „земля”.

Крім того, на думку Н.І.Орлова, землі як об’єкт правової регламентації виконують різні функції:

а) по-літичну, визначаючи територіальні межі суверенності державної влади та створюючи основу економічної незалежності держави;

б) економічну, забезпечуючи базу для гос-подарської діяльності;

в) соціальну, як місце і умови для життя людини;

г) екологічну, як об’єктивний фактор безпечного для здоров’я людини існування [49, с.38-43].

Виконання усіх цих функцій забезпечується різними галузями права: конституційного, адміністративного, цивільного, екологічного, земельного, аграрного.

Новий Земельний кодекс встановлює, що залежно від цільового призначення, всі землі в Україні поділяються на сім категорій:

1) землі сільськогосподарського призначення — землі, що надають-ся для потреб сільського господарства або призначені для цієї ме-ти;

2) землі житлової та громадської забудови – земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування.

3) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення – це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об’єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Сюди також належать земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до земель лісового і водного фонду, а також земельні ділянки, в межах яких є природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність.

4) землі оздоровчого призначення — землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.

5) землі рекреаційного призначення – тобто землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

6) землі історико-культурного призначення – землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам’ятні місця, пов’язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні