Висновки

Отже, представництво в цивільному процесі є процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, на особисту свободу і майно, гарантований Конституцією (ст. 55) та іншими законами України. Воно забезпечує участь у цивільному процесі громадян і організацій, надає їй можливість використовувати юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту суб'єктивних прав й інтересів.

Таким чином, представництво в цивільному процесі – це процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, в постановленні законного і об?рунтованого рішення.

Судовими представниками можуть бути громадяни, що досягли повноліття. Особи, визнані у встановленому законом порядку повністю або обмежено недієздатними, а також неповнолітні правом на виконання представницьких функцій не володіють.

В навчальній і науковій цивільно-процесуальній літературі процесуальне представництво поділяється на такі види: добровільне, законне, представництво на підставі статутів, положень й на інших спеціальних підставах; законне, статутне і добровільне; добровільне і обов'язкове (добровільне поділяється на договірне і громадське); законне, договірне, громадське і офіційне; законне, добровільне, юридичних осіб, громадське; факультативне і обов'язкове; добровільне (договірне), профспілкове, добровільне юридичних осіб, представництво за недієздатних; договірне, законне, громадське; природне і юридичне: законне (необхідне), фактичне, договірне (добровільне) та ін. Зазначена класифікація процесуального представництва на види свідчить, що вона проведена за змішаними класифікуючими ознаками – одночасно на підставах і за способом виникнення з введенням додаткових критеріїв – за суб'єктами здійснення представництва або ще і за суб'єктами, в інтересах яких воно здійснюється.

Чинне процесуальне законодавство відносить судового представника до осіб, що беруть участь в справі (ст. 98 ЦПК). Незважаючи на це, деякі автори вважають це рішення законодавця неправильним, об?рунтовуючи свою точку зору тим, що представники діють в захист інтересів особи, яку представляють, і тільки від його імені, а тому вони не мають юридичної зацікавленості в справі, їх процесуальні права зумовлені об'ємом прав особи, яка представлена, а це означає, що дії, які вони виконують в процесі, не носять самостійного характеру. Інші вчені на основі аналізу ознак, що характеризують осіб, що беруть участь в справі, включають до їх складу і представників. Цей висновок є, з точки зору Комарова В.В., більш переконливим. Твердження про те, що представники не мають юридичної зацікавленості в справі, представляється необ?рунтованим. У судових представників відсутня особиста зацікавленість в справі, однак вони зацікавлені в тому, щоб суд виніс рішення на користь особи, яка представлена ними. Зацікавленість представників зумовлена лежачим на них обов'язком надати правову допомогу особі, яка представлена в захисті суб'єктивних прав і інтересів, що охороняються законом і носить процесуально-правовий характер.

Судові представники наділяються правами і обов'язками позивачів, відповідачів, третіх осіб і т. д. в залежності від того, яке процесуально-правове становище займають суб'єкти, що представляються ними. Повноваження представників прийнято поділяти на два види – загальні і спеціальні. До загальних відносяться ті повноваження, без яких не може обійтися представник, захищаючи інтереси своїх довірителів. Ними охоплюється право участі в дослідженні доказів, виступи в суперечках, право звертатися з клопотанням про залучення до справи доказів, заявляти відведення суду і т. д. Ці повноваження не перераховуються детально в уповноважуючих документах.

Література

1. Алексеев С. С. Проблемы теории права. – Т. 1. – Свердловск, 1972. – С. 139.

2. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 438 с.

3. Гражданский процесс: учебник / Под ред. проф. Комарова В.В. – X.: ООО «Одиссей», 2001. – 704 с.

4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: ЮРІНКРМ, 1997. – 264 с.

5. Закон «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 p.

6. Закон «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 p.

7. Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 p.

8. Закон України «Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності» від 15.09.1999 р.

9. Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових суперечок (конфліктів)» від 03.03.1998 р.

10. Керівні роз’яснення Верховного суду України по цивільному процесу / Упорядники В.В. Комаров, В.А. Бігун, 1992.

11. Кодекс законів про працю України.

12. Кодекс законів про шлюб та сім'ю України.

13. Конституція України.

14. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навчальний посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 238 с.

15. Общая теория права: Учеб для вузов / Под общ. Ред. А.С.Пиголкина. – М: МГТУ, 1995. – 436 с.

16. Скакун О. Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. – Харьков: Консум, 2000. – 687 с.

17. Цивільне процесуальне право України: Підручник / За ред. В.В. Комарова. – Х.: Право, 1999. – 256 с.

18. Цивільний кодекс України.

19. Цивільний процесуальний кодекс України.

20. Шерстюк В.М. Система советского гражданского процессуального права (вопросы теории). – М.: Изд-во МГУ, 1989. – 133 с.

21. Штефан М. Цивільний процес. – К.: Ін Юре, 2001. – 684 с.

22. Штефан М.,