Законне представництво виникає на основі закону, адміністративного або судового акту при наявності таких юридичних фактів, як походження дітей від певних батьків, усиновлення, встановлення опіки над неповнолітніми, особами, визнаними недієздатними або обмежено дієздатними, призначення опіки над майном безвісно відсутнього і т.д.

Згідно ст. 131 КпШС [12] опіка встановлюється над неповнолітніми, які не досягли п'ятнадцяти років, і над громадянами, які визнані судом недієздатними внаслідок психічної хвороби або слабоумства. У відповідності зі ст. 132 КпШС [12] опіка встановлюється над неповнолітніми віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років і над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

З моменту надбання неповнолітнім цивільної процесуальної дієздатності, а також з моменту вступу рішення в законну силу, яким відмінене обмеження дієздатності громадянина або його дієздатність відновлена, функції законного представництва батьків, всиновлювачів, опікунів припиняються.

Згідно із загальним правилом законними представниками, як і іншими судовими представниками, можуть бути лише повнолітні дієздатні громадяни. Виключення стосуються батьків, які відносно своїх дітей не тільки в праві, а і зобов'язані виконувати функції законних представників, і в тих випадках, якщо вони самі не досягли повноліття (ст. 60 КпШС [12], ст. 111 ЦПК [19]).

У відповідності зі ст. 132 КпШС [12] опіка може бути встановлена також над особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати свої права і інтереси. Опікун, що призначається в цьому випадку не може бути визнаний законним представником, оскільки одного факту опіки недостатньо для здійснення в суді процесуальних дій від імені і в інтересах повнолітнього дієздатного громадянина з метою захисту його суб'єктивних прав. Для ведення справи в суді він повинен мати належно оформлене доручення підопічного, що є основою виникнення договірного, а не законного представництва.

Особливістю законного представництва є те, що законні представники можуть доручити ведення справи в суді іншій особі, яку вони обрали як представник (ч. 4 ст. 111 ЦПК) [19], причому останній буде діяти в процесі як договірний представник.

На основі законодавства, що раніше діяло в процесуальній літературі нарівні із законним і добровільним виділявся такий вигляд судового представництва, як суспільне. Насамперед це було зумовлено тим, що юридична консультація ради профспілок мала право надавати безкоштовну юридичну допомогу при реалізації права на судовий захист членам профспілки, членам їх сімей і пенсіонерам (пп. 1.2 Положення про юридичну консультацію ради профспілок, затвердженого Президією ВЦСПС 20 червня 1958 р.) [3, 162].

З урахуванням цього пізніше здійснювалося тлумачення положень, закріплених ст. 244 КЗпП [10] про право професійних спілок представляти інтереси працівників в сфері виробництва, праці, побуту і культури, та надання профспілкам права публічного захисту в суді суб'єктивних прав і інтересів, що охороняються законом робітників і службовців, здійснення судового представництва без згоди на це особи, хто представлений. Аналогічно тлумачилися і положення чинного цивільного процесуального законодавства, відповідно до яких представниками сторін і третіх осіб можуть бути уповноважені профспілок, діючі виключно на основі довіреності відповідного профспілкового органу (п. 2 ст. 112, п. 3 ст. 113 ЦПК) [19].

Подібне тлумачення вказаних положень закону пояснюється передусім проведенням політики максимального регулювання державою приватноправового життя громадян.

У даний момент з урахуванням здійснюваних перетворень в правовому житті суспільства проводиться ідея обмеження надмірного регулюючого втручання держави в приватне життя індивідуума, що в принципі виключає можливість публічного захисту прав громадян профспілками або іншими громадськими організаціями. На здійснення будь-якого права, що належить суб'єкту, в тому числі і права на судовий захист, необхідна його згода, його волевиявлення. При цьому тільки від самого суб'єкта права повинно залежати, буде він це право реалізовувати особисто або через представника.

Невипадково новий Закон України «Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності» від 15.09.1999 р. [8], наділяючи профспілки, їх об'єднання правом представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звертання за захистом суб'єктивних прав до судових органів, до Уповноваженого Верховної Ради по правах людини, а також в міжнародні судові установи (ч. 4 ст. 19 Закону) [8], передбачає, що виборний орган профспілкової організації на підприємстві, в установі або організації має право представляти інтереси працівників при розгляді трудових індивідуальних суперечок тільки за їх дорученням (п. 8 ч. 1 ст. 38 Закону) [8].

Це, з точки зору Комарова В.В., дає всі підстави стверджувати, що представництво профспілок є за своєю правовою природою договірним (добровільним). У основі його виникнення повинен лежати договір доручення між профспілкою і особою, права якого підлягають захисту [3, 164].

У той же час потрібно звернути увагу на певну специфіку цього представництва, зокрема на особливості його виникнення. Вони зумовлені закріпленими у вказаному вище Законі України положеннями, відповідно до яких професійна спілка (профспілка) – це добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами по роду їх професійної (трудової) діяльності (навчання) створення якої здійснюється з метою представництва і захисту трудових, соціально-економічних прав і інтересів членів профспілки (ст. ст. 1 – ч. 1 ст. 2 Закону) [8].

При цьому важливо підкреслити, що на відміну від чинного трудового і цивільного процесуального законодавства (ст. 244 КзпП [10], ч. 2 ст. 112 ЦПК [19]) що передбачає необмежене право профспілок по здійсненню представницьких функцій і захисту прав робітників і службовців, новий Закон надає їм таке право при розгляді в суді індивідуальних