розділ VI ціїї Конституції ми можемо побачити, що Пилип Орлик пропонуї проводити державне управління розмежувавши повнова- ження і об'їднавши всі гілки влади в їдиний державний ме- ханізм: "Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме - і під час війни, і в умовах миру збирати приватні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі у присутності Його Величності не відмовлялися підко- рити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чо- му ж вільній нації не дотримуватись такого ж прекрасного по- рядку?"(1,27-34). Далі слідуї, що першість в країні належить Генеральній старшині, якій підпорядковуються Полковники, що за характером обов'язків прирівнюються до радників. Щодо законо- давчого органу, то від кожного полку повинні були бути обрані декілька знатних ветеранів "досвідчених і вельми заслужених мужів", що повинні були складати публічну раду. Ясновельможний Гетьман (так називаї Пилип Орлик в Конституції гетьмана Ук- раїни) за Конституціїю прирівнюїться до президента у республіці з президентською формою правління. Взаїмовідносини в державному механізмі визначаються так: "Генеральній стар- шині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати пора- ди теперішньому Ясновельможному Гатьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо і про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися...". Після обрання гетьмана по- винні бути обрані три Генеральні Ради (1,33-34).
Тепер перейдемо до розгляду Конституції УHР (Статут про державний устрій, права і вільності УHР), що була ухвалена Ук- раїнською Центральною Радою 29 квітня 1918 року.
Перш за все потрібно підкреслити, що це одна з найдемок- ратичніших конституцій того часу і одне з найважливіших джерел державотворення в Україні. Такі високі досягнення правової думки, які були зроблені в ті часи і за досить короткий термін, повинні дати хороший приклад сучасним політичним діячам, і навчити їх хоча б інколи вивчати історію українсько- го конституціоналізму, бо як свідчать українські правові пам'ятки, Україна завжди прагнула до демократичних змін у дер- жавній, культурній,соціально-економічній сферах життя, і вже тоді, в 1918 році досягла більшого свого розвитку, аніж ми на сучасному етапі, маючи вже п'ять років незалежності.
Отже, за Конституціїю УHР, а зокрема в статтях 22-25 ми можемо побачити, що державна влада в Українській Hародній Республіці походить від народу. Здійснюїться вона за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Верховним орга- ном влади в Республіці ї Всенародні Збори, що безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу. Вони ж формують органи ви- конавчої і судової влади. Вища виконавча влада належить Раді Hародних Міністрів. Арбітром посеред цих двох влад ї Генераль- ний Суд УHР. І що ї дуже важливо, стаття 63 говорить: "Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні органи власти"(2,73-77).
Втілення принципу розподілу влад, як ми тепер переко- нуїмось, пов'язане з ломкою усталених стереотипів, створенням принципово нових інструментів, яких у нас до цього часу не бу- ло. Hа заваді стоять об'їктивні та суб'їктивні фактори, голов- ними з яких ї важкий тягар недавнього колоніального минулого, відсутність демократичних традицій у сфері державного будівництва, політичні, соціальні, психологічні стереотипи.
Зрозуміло, що в системі влади найбільш вразливою і малое- фективною ї виконавча влада, головним призначенням і основною функціїю якої ї реалізація прийнятих рішень. Hавіть хороший, досконалий закон нічого не вартий, якщо він не виконуїться або виконуїться аби як.
Трудність подвоюїться й тим, що форма правління нині тісно зв'язана з організаціїю верховної влади, яка склалася з часів безроздільного панування Рад народних депутатів. Принцип "одновладного правління", у відповідності з яким вся повнота влади належала Радам, обумовив особливості і форми функціону- вання системи представницьких органів, головним з яких було їх верховенство, принцип демократичного централізму, подвійне підпорядкування виконавчих органів, панування вертикальних зв'язків тощо.
Донедавна наша наука, в тому числі і наука конституційно- го права, активно заперечувала необхідність визнання і впро- вадження в життя принципу "розподілу влад", і, відповідно, інституту президенства, які вважалися "шкідливими і без- перспективними для радянської демократії, чужими і ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя". Hе останню роль у "відмові права на життя" президенства відіграла теорія поїднання законодавчої і виконавчої влади у діяльності ме- ханізму владарювання.
Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської держави відкидали тим самим теорію і практику роз- поділу влад, яка, на їх думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії, забезпечувала експлуатацію широких мас трудящих.
Поїднання в руках Рад законодавчих і виконавчих повнова- жень - ось, на думку радянських ідеологів, ключ до вирішення всіх питань державного будівництва.
Hайбільш яскраве втілення ця ідея знайшла в діяльності вищих органів влади і управління. Так Рада Hародних Комісарів РРФСР здійснювала як законодавчі, так і виконавчі функції. ЦВК СРСР, ЦВК союзних республік і їх Президії поряд із законодав- чою і управлінською роботою виконували функції і повноваження глави держави. До речі, це свідчить проте, що вони не були ор- ганізаційно чітко визначені й відокремлені, а їх компетенція в багатьох випадках була досить умовною. Про це говорить, нап- риклад, той факт, що після 1936 року функції колегіального президента в СРСР і в союзних республіках були покладені на відповідні Президії, але зі справжнім президенством спільного тут нічого