Разом із тим ч. ст. ЦК України [1] чітко вказує на те, що порука припиняється у випадку переводу боргу на іншу особу, в разі, якщо поручитель не поручився за іншого боржника. Тобто, якщо застосовувати норми, що стосуються виключно заставних відносин, то права майнового поручителя стосовно прав, так би мовити, „просто поручителя” є суттєво обмеженими.

Звернемося до позицій високих судових інстанцій. Так, Вищий господарський суд України виходить із того, що порука й застава – це різні і самостійні способи забезпечення виконання зобов’язань, тому встановлений (ст. ЦК України[1]) строк для пред’явлення позову до поручителя не може застосовуватися до правовідносин заставодавця та майнового поручителя за договором застави (п. Листа ВАСУ „Про практику вирішення спорів, пов’язаних із забезпеченням виконання зобов’язань” [9]). Крім того, факт припинення поруки не тягне за собою припинення договору застави майна, знову ж таки, з огляду на самостійність указаних способів забезпечення виконання зобов’язань (п. Листа[9]).

При цьому в п. Роз’яснення Президії ВАСУ „Про деякі питання вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України „Про заставу”[10] вказано, що заставодавцем може бути не тільки сам боржник, а й третя особа (майновий поручитель). До майнового поручителя, який виконав забезпечене заставою зобов’язання, переходять усі права кредитора за цим зобов’язанням. Отож, Вищий господарський суд вважає, що до майнового поручителя норми, що стосуються поруки, застосовуватися не можуть... і водночас вони мають до нього застосовуватися. В подальшому поведінка ВГСУ стає просто фантастичною. Так, у листі „Про результати узагальнення судової практики вирішення спорів, пов’язаних з укладанням та виконання кредитних договорів” [13] вказано, що з чинного законодавства не можна зробити однозначного висновку про зміст терміна „майновий поручитель”. Очевидно, навіть високі судові інстанції не впевнені, які саме норми мають застосовуватись до вказаних правовідносин. Вище ми вже робили сміливі висновки, так що, нічим не ризикуючи, спробуємо знайти вихід із зазначеної ситуації. А він існує, щоправда, є досить теоретичним.

Так, якщо стати на позицію, викладену в листі ВГСУ від 26 жовтня 2000 р. № /578, згідно з якою чинне законодавство у вказаних питаннях містить протиріччя і трактується неоднозначно, то при вирішенні подібних справ ми маємо звернутись до ст. ЦК України[1]. Згідно з цією статтею, якщо цивільні відносини не врегульовані ЦК України чи іншими законодавчими актами або договором, вони регулюються тими правовими нормами, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). В разі, якщо принцип аналогії закону застосувати неможливо, застосовується принцип аналогії права. Згідно з цим приписом, цивільні відносини регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (ч. ст. ЦК України[1]). В силу ч. ст. ЦК України[1] до загальних засад цивільного законодавства належать, крім іншого, добросовісність та справедливість. Зрозуміло, що, наприклад, зміна зобов’язання без згоди поручителя (якщо внаслідок цього збільшиться обсяг його відповідальності) навряд чи відповідає принципу добросовісності та справедливості. Щоправда, автори статті як не намагаються, але не в змозі уявити собі суддю, котрий володітиме достатньою сміливістю, щоб вирішити спір на основі таких понять, як „аналогія права” чи „загальні засади цивільного законодавства”. Останні, на жаль, існують лише у студентських аудиторіях.

Висновки

Зважаючи на викладене, можна зробити висновок про те, що понятійні рамки визначені ЦК України є недостатніми для сучасного розуміння і застосування способів забезпечення виконання зобов’язань.

Зобов'язання осіб, що сформульовані в договорі того чи іншого виду, передбачають належне і реальне їх виконання в установлений строк. Проте практика доводить: укладення договору ще не гарантує його виконання. Далеко не кожний підприємець має перевірених часом надійних партнерів, тому в умовах ринкового господарства існує велика ймовірність невиконання боржником своїх зобов’язань. Це може відбутись як через недобросовісну поведінку самого боржника, так і в разі його неплатоспроможності.

Порядок та основні принципи забезпечення виконання зобов'язань визнача-ються Цивільним кодексом України. Так, згідно зі ст. 546 ЦК зобов'язання можуть за-безпечуватися неустойкою, пору-кою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Крім того, до-говором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечен-ня виконання зобов'язання (вчи-нення певних дій з боку боржника, страхування тощо).

Основні умо-ви забезпечення виконання зо-бов'язань: забезпеченню підлягає ли-ше дійсне зобов'язання (вимога), тобто те, яке вже виникло, реаль-но існує і ґрунтується на передба-чених законом підставах. Не-дійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Зауважимо, недій-сність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечен-ня (винятком є гарантія). Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі, недодержан-ня якої означатиме нікчемність (не-дійсність) правочину.

Треба зазначити, що хоч чинне законодавство України і дозволяє одночасно застосовувати різні способи забезпечення вико-нання зобов'язання, але вони все одно не можуть бути сто відсотковим гарантом забезпечення виконання зобов’язань.

Важчається за необхідне провести ряд заходів для позбавлення колізій, що існують у цивільному законодавстві України у сфері забезпечення виконання зобов’язань і відповідальності, та запобіганню появі їх у майбутньому.

Також більш повно і доступно викласти зміст кожного способу забезпечення виконання зобов’язань, який би був добре зрозумілим кожному.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Цивільний кодекс України: Прийнятий Верховною Радою