Обсяг прав кредитора, що переходять до поручителя, має відповідати обсягу задово-лених поручителем вимог кредитора за ос-новним зобов'язанням. Тобто, якщо пору-чителем тільки частково виконано вимогу кредитора, то він набуває право регресу ли-ше у тій частині. Повне ж задоволення по-ручителем вимог кредитора передбачає і повне відшкодування витрат поручителя. У випадку виконання зобов'язання перед кредитором кількома поручителями, кожен з них відповідно до змісту ч. З ст. 556 ЦКУ [1] має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми.

Відповідно до ст. 557 ЦКУ[1] боржник, який виконав своє забезпечене порукою зобов'язання, повинен негайно повідоми-ти про це поручителя. У разі недотриман-ня цієї вимоги, поручитель, який виконав забезпечене порукою зобов'язання, має право стягнути з кредитора одержане або висунути регресну вимогу до боржника. В останньому ж випадку вже боржник має право стягнути з кредитора безпідставно одержане.

Діючим Цивільним кодексом передбачені спеціальні підстави припинення поруки, зазначені у ст. 559 ЦКУ[1]. Перш за все, оскільки порука є акце-сорним зобов'язанням, залежним від долі основного, підставою припинення поруки є припинення основного зобов'язання, яке тягне автоматичне припинення. Другою підставою припинення договору поруки є зміна основного зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідаль-ності. Припиняється порука й у разі відмови кредитора після постання строку виконан-ня зобов'язаний прийняти належне вико-нання, запропоноване боржником чи пору-чителем, при цьому причини такої відмови не мають значення (ч. 2 ст. 559 ЦКУ[1]).

Також порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, то протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання кредитор не пред’явить вимоги до поручителя . Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука

припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Наприкінці ще необхідно звернути увагу на оплатний характер послуг поручителя у ст. 558 ЦКУ[1] прямо передбачено, що по-ручитель має право на винагороду за послу-ги, які він надав боржникові. В ЦК УРСР 1963 року пи-тання про оплатність чи безоплатність по-руки врегульовані не були, а тому такі по-слуги надавалися поручителями, зазвичай, безоплатно. Звісно, за таких обставин у по-ручителів була майже відсутня зацікавле-ність у наданні поруки — адже поручитель ніс відповідальність у тому ж самому обся-зі, що й боржник, а замість ризику, який на нього покладався, мав лише перспективу одержати права кредитора за забезпеченим порукою зобов'язанням. Цілком природно, що бажаючих безоплатно ризикувати своїм майном знаходилося небагато, оскільки стягнення боргу з боржника є досить проб-лематичною, а інколи — й неможливою процедурою (наприклад, у разі відсутності у боржника майна, на яке можна було б звернути стягнення). Правило ж про оплатність послуг щодо надання поруки різко підвищило зацікавленість потенційних по-ручителів у прийнятті на себе обов'язків із забезпечення виконання боржниками зо-бов'язань й сприяло тому факту, що пору-ка майже наздоганяє найбільш популярну як засіб забезпечувального характеру у ци-вільних відносинах неустойку і стає досить частим супутником договірних зобов'язань[21].

2.1.3. Гарантія.

Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК[1] України гарантія є одним із видів забезпечен-ня виконання зобов'язань. За змістом та правовими наслідками гарантія, передбачена ЦК, яку ще називають банківською або фінансовою гарантією, є новим для українського законодавства видом забезпечення виконання зобов'язань.

Правовою основою банківської гарантії на території України, крім ЦК, є розроблені Міжнародною торговельною палатою Уніфі-ковані правила стосовно договірних гарантій 1978 р., Уніфіковані правила Міжнародної торговельної палати для гарантій за першою вимогою 1992 р., Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою Правління Національно-го банку України від 28 серпня 2001 р. [12]

Стаття 560 ЦК[1] містить загальне визначення гарантії: за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.

Виходячи із наведеного визначення, можна виділити наступний суб'єктивний склад учасників відносин, пов'язаних з гарантією: гарант, кредитор (бенефіціар) та боржник (принципал).

Гарантом є особа, яка видає письмовий документ (гарантію), який містить зобов'язання сплатити грошову суму кредиторові (бенефіціару) за його вимогою відповідно до умов гарантії; Гарантом може виступати виключно банк, страхова компанія або інша фінан-сова установа. Відповідно до Закону України «Про фінансові послуги га дер-жавне регулювання ринків фінансових послуг” [7] до фінансових установ, крім банків та страхових компаній, належать кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, установи накопичувального пенсійного забезпе-чення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг (послуги по наданню гарантії вважаються фінансовими послугами) [14].

Принципал є боржником за основним зобов'язанням перед кредитором (бенефіціаром), належне виконання якого забезпечене гарантією;

Бенефіціар є кредитором принципала за таким основним зобов'язанням та кредитором гаранта за гарантійним зобов'язанням[25].

Видача гарантії — це односторонній правочин. Він створює зобов'язаним
лише для гаранта. Видачі гарантії передує укладення договору між гарантом та боржником про надання фінансових послуг з видачі гарантії, відповідно до якого гарант отримує від боржника винагороду (ст. 567