3. Колізії, що існують у цивільному законодавстві України у сфері забезпечення виконання зобов’язань і відповідальності за їх невиконання

Слід почати з того, що ст. Цивільного кодексу України [1] передбачає шість видів забезпечення виконання зобов’язань: це – неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток. У ч. ст. Господарського кодексу[2] згадуються господарські санкції трьох видів: відшкодування шкоди, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції. Цікавою є класифікація штрафних санкцій, які згідно з ч. ст. ГК[2] України визначаються як неустойка, штраф і пеня. Разом із тим ст. ЦК[1] України розуміє штраф та пеню як види неустойки. Остання може існувати лише у формі двох попередніх. Як бачимо, вже з формальної точки зору такий поділ не витримує будь-якої критики.

Одним з найбільш цікавих питань є питання щодо розміру відповідальності за порушення зобов’язання. Так, згідно зі ст. ЦК[1] України, встановлений законом розмір неустойки може бути збільшений у договорі за згодою сторін. Частина 2 вказаної статті передбачає заборону лише на зменшення встановленого законом розміру неустойки. Водночас ст. ГК України[2] наголошує на тому, що передбачений законом розмір штрафних санкцій стосовно окремих видів зобов’язань не може бути змінений.

Постає питання: чи можуть сторони самостійно збільшити розмір штрафних санкцій (неустойки) у випадку, якщо це передбачено законом. Авторам статті можуть заперечити – мовляв проблема надумана: можливо, в ГК[2] йдеться про якісь особливі види зобов’язань, розмір санкцій за якими змінювати заборонено (як збільшувати їх, так і зменшувати). Але ж п. ч. ст. ЦК[1] України не передбачає будь-яких винятків із загального правила про збільшення розміру неустойки, не є відсилочною нормою і, відповідно, має не меншу силу, ніж, ч. ст. ГК України[2].

Найбільш незрозумілим є питання, чи можливо взагалі застосовувати визначення штрафу та пені, наведені в Цивільному кодексі стосовно господарських правовідносин. ГК України[2] оперує вказаними поняттями, однак визначення їм не дає. Так, ч. ст. ГК України[2] передбачає, що розмір санкцій може бути встановлений у процентному відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання, в певній визначеній сумі або в процентному відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання.

Разом із тим ст. ЦК України[1] при визначенні терміна „штраф” використовує поняття невиконаного чи неналежним чином виконаного зобов’язання, а при визначенні пені – поняття несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання. Тобто штраф і пеня (згідно з ЦК України) не передбачають можливості стягнення неустойки від усієї суми зобов’язання, натомість визначають її лише в відсотковому відношенні від невиконаного, виконаного неналежним чином чи несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання.

Більше того, п. ст. ГК України [2] визначає штрафні санкції виключно як господарські санкції у вигляді певної грошової суми, тоді як згідно з ч. ст. ЦК[1] України неустойкою (штрафом, пенею) може бути й інше майно, яке боржник має передати кредитору у випадку порушення зобов’язання. Майном же, в силу ст. ЦК[1], можуть бути, наприклад, майнові права.

Розглянемо також питання про строки нарахування неустойки. Так, ЦК України не передбачає будь-яких строків, що обмежували б її нарахування. Господарський кодекс[2] у ч. ст. однозначно вказує на те, що нарахування штрафних санкцій у випадку прострочення виконання зобов’язання припиняється, якщо інше не встановлено договором чи законом через шість місяців з того моменту, коли зобов’язання мало бути виконаним.

Знову ж таки, нам можуть заперечити, мовляв, ця норма просто конкретизує загальні положення ЦК. Однак справа полягає в тому, що штрафні санкції існують, згідно з ГК, виключно у грошовій формі, а неустойка (штраф і пеня) за ЦК може нараховуватись і як інше майно. Таким чином, якщо пеня існує в грошовій формі, то її нарахування за загальним правилом має бути припинене зі спливом шести місяців з моменту, коли зобов’язання мало бути виконано. А у випадку, коли пеню, відповідно до з ч. ст. ЦК[1], встановлять у вигляді певного майна (будь-якого товару, що підлягає передачі), то строк її вже необмежений, адже це вже не штрафна санкція, передбачена ГК[2], з огляду на те, що майно не є грошовою сумою. Список подібних казусів можна продовжувати довго.

Враховуючи викладене, ми маємо зробити надзвичайно сміливий висновок щодо неможливості застосування неустойки, визначеної в ЦК[1], до господарських норм. І це при тому, що згідно з ч. ст. ГК України[2], до відносин, що стосуються забезпечення виконання зобов’язань, застосовуються відповідні норми Цивільного кодексу. Як у подібній ситуації діяти сторонам при визначенні відповідальності в процесі укладання правочинів, відомо, певно, тільки авторам Господарського кодексу[2]. Якщо зазначений висновок є вірним, то що саме мається на увазі під штрафними санкціями в ГК України, що саме є пенею, а що – штрафом?

Розглянемо також колізійні питання деяких законодавчих положень у сфері інших способів забезпечення виконання зобов’язань, як, наприклад, відносини майнової поруки та застави. Отже, Закон України „Про заставу” [3] від 2 жовтня 1992 р. у ст. зазначає, що сторонами договору застави можуть бути юридичні і фізичні особи та держава.

Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). Аналогічна норма закріплена і в ст. ЦК України[1]. Як відомо з теорії цивільного права, застава й порука є різними і самостійними способами забезпечення виконання зобов’язань. Тут і постає питання, яке ми розглядатимемо далі, а саме, нормами яких видів забезпечення виконання зобов’язань має регулюватися, наприклад, договір застави майна з майновим поручителем. Питання це надзвичайно важливе, адже порука припиняється, крім іншого, якщо протягом шести місяців з дня настання строку виконання зобов’язань кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (ч. ст. ЦК України[1]). Крім того, в силу ст. ЦК України поручитель