Боротьба з Англією багато в чому змінила уявлення ко-лоніального періоду. Місцеві асамблеї відхилили Олбенійський план союзу в 1754 році, не погодившись поступи-тися найменшою часткою автономії будь-якому з органів, навіть такому, котрий вони самі оберуть. Проте в ході ре-волюції взаємодопомога виявилась ефективною ланкою в діяльності колонії, і страх перед утратою індивідуальної влади значно послабшав.

1776 року Джон Дикінсон виклав «Статті конфедерації і постійного союзу». Континентальний конгрес схвалив їх у листопаді 1777 року, і вони набули чинності в 1781 році, коли їх ратифікували штати. Проголошувана в статтях схема врядування мала чимало слабких місць. Національ-ному урядові бракувало влади змінювати в разі необхід-ності митні тарифи, регулювати комерцію і стягувати по-датки. У цій системі бракувало також єдиного контролю за міжнародними стосунками: деякі штати могли здійсню-вати односторонні переговори з іноземними державами. Дев'ять штатів сформували власні армії, а кілька - ще й військові флоти. У штатах і на всій території держави оберталася химерна суміш монет та паперових грошових знаків, що швидко знецінювалися.

Економічні труднощі повоєнного періоду викликали глибоке занепокоєння у комерсантів, що постачали армії обох сторін, а тепер зазнали втрат через розрив з бри-танською торговельною системою. Штати у своїй тариф-ній політиці надавали перевагу американським товарам, проте тарифи виявилися несталими і вимагали посилен-ня центральної влади, яка змогла б провадити єдину по-літику.

Від пореволюційних труднощів чи не найбільше потер-пали фермери. Постачання фермерської продукції переви-щило попит, і тривога охопила переважно фермерів-боржників, які домагалися захисту, щоб не втратити права на викуп заставленого майна і не потрапити до боргової в'язниці. Позови про борг переповнювали суди. Упродовж літа 1786 року на народних зборах і неформальних мітин-гах штатів домагалися реформ в урядуванні.

Восени 1786 року юрби фермерів у Массачусетсі під проводом колишнього армійського капітана Денієла Шейза стали силоміць перешкоджати окружним судам виноси-ти подальші вироки про борги, очікуючи нових виборів до органів штату. У січні 1787 року обшарпане військо з 1200 фермерів рушило до федерального цейхгаузу в Спрингфілді. Повстанців, озброєних переважно кілками та вила-ми, розігнав невеликий загін з ополчення штату; незаба-ром із Бостона прибув з підкріпленням генерал Бенджамін Лінкольн і вчинив розправу над рештою Шейзового війсь-ка; ватажок встиг утекти до Вермонта. Чотирнадцять бун-тівників було засуджено до страти, проте невдовзі декот-рих помилували, а інші відбулися тимчасовим ув'язнен-ням. Після поразки заколоту новообрані законодавчі збо-ри, де більшість співчувала бунтівникам, задовольнили частину вимог щодо полегшення тягара боргів.

Коли скінчилася революція. Сполученим Штатам знову довелося зіткнутися з традиційно болючим питанням на Заході - проблемою експансії та супровідними трудноща-ми в освоєнні земель, торгівлі хутрами, стосунками з інді-анцями, розселенням і місцевим самоврядуванням. Споку-шені найбагатшими землями в країні, піонери посунули че-рез Аппалацькі гори далі. Вже 1775 року віддалені вперед форпости, розкидані понад водними шляхами, налічували десятки тисяч поселенців. Відрізані гірськими кряжами і сотнями кілометрів від осередків політичної влади на схо-ді, жителі поселень обирали свій уряд. Поселенці узбереж-них штатів перекочували далі в родючі річкові долини, листяні ліси та пагористі прерії, що пролягли в глибині кра-їни. На 1790 рік населення зааппалацького регіону переви-щувало 120 тисяч.

Ще до війни декілька колоній претендували на великі терени за Аппалачами, вступаючи у гострі суперечки за ґрунти. А тим, хто не висував таких претензій, здавалося, що ці територіальні набутки наділені несправедливо. Реп-резентуючи інтереси цієї групи колоній, Мериленд вийшов з резолюцією, щоб західні землі вважалися власністю дер-жави, яку Конгрес мав розподілити між вільними і неза-лежними урядами. Ідея була сприйнята без ентузіазму. І все-таки, 1780 року штат Нью-Йорк продемонстрував приклад, відмовившись від особистих претензій. А в 1784 року Вірджинія, чиї претензії були найбільшими, зреклася всіх земель на північ від річки Огайо. Інші штати теж від-мовилися від своїх вимог, і стало очевидним, що всі землі на північ від ріки Огайо й на захід від Аллеганських гір пе-рейдуть у володіння Конгресу. Спільне володіння мільйо-нами гектарів засвідчувало потяг до національної єдності і вселяло надію на реалізацію ідеї суверенної нації. Проте відчужені величезні території становили проблему, що потребувала свого розв'язання.

Відповідь була запропонована у Статтях конфедерації. За цими Статтями система обмеженого самоврядування, викладена в Декреті про Північний Захід від 1787 року, приписувала утворення Північно-Західної Території - спо-чатку на правах самостійної округи, очолюваної губерна-тором зі своїми суддями, яких призначав Конгрес. Коли ж на зазначеній території проживатиме 5 тисяч вільних жителів чоловічої статі, віковий ценз яких дає їм право го-лосу, вона зможе мати свої законодавчі збори з двох па-лат й сама обиратиме нижню палату. За цих умов вона ще матиме змогу посилати до Конгресу делегата без права голосу.

На цій території передбачалося створити від трьох до п'яти штатів. Якщо котрийсь із них матиме 60 тисяч віль-них жителів, його приймуть до Союзу «на абсолютно рів-них правах із первісними штатами». Декрет забезпечував громадянські права і свободи, заохочував освіту і гаранту-вав,