Більшість президентських повноважень перелічена в статті II, розділах 2 й 3. Президент — головнокомандувач збройних сил. Він уповноважений амністувати федераль-них злочинців, за винятком випадків імпічменту. За згодою Сенату призначає суддів та інших федеральних урядовців і укладає договори з чужоземними державами. Він також грає чільну роль і в інших аспектах міжнародних зносин — почасти на підставі неупередженого положення, що упов-новажує його приймати «послів та інших повноважних представників», і почасти за тією теорією, що деякі функ-ції зовнішніх зносин притаманні самій посаді Президента . Наступна вказівка, що Президент «забезпечує точне вико-нання законів», покладає на нього основну відповідальність за зміцнення федерального права.

І насамкінець, Президент грає важливу роль у законо-давчому процесі через право вето, надане йому статтею І, розділом 7: якщо він відмовиться схвалити законопроект, представлений Конгресом, то цей законопроект стане за-коном лише тоді, коли його знову схвалить більшість (дві третини) обох палат. Він також може подавати (й часто подає) законопроекти на розгляд Конгресу.

Стаття III, розділ 1 надає федеральну юридичну владу Верховному судові Сполучених Штатів, підпорядковуючи йому всі нижчі судові органи, що їх Конгрес вважатиме за необхідне заснувати. Від 1789 року існують федеральні суди першої інстанції (окружні суди Сполучених Штатів) У кожному штаті, а від 1891 року — й проміжні апеляційні суди.

Цей самий розділ передбачає, що федеральні судді обі-ймають посаду, «поки до них немає претензій». Коли не брати до уваги обговореної вже тут обмеженої можливості імпічменту, цю фразу розуміють як «поки їхнього віку», а наступне положення гарантує, що їхня винагорода не може бути зменшена, поки вони перебувають при вико-нанні своїх обов'язків. Мета цих положень: створити такі умови, щоб судді могли виконувати свою роботу, не боя-чись утисків з боку інших владних підрозділів.

Як і Конгрес, федеральні суди не мають іншої влади, крім тієї, що надана їм Конституцією Найважливіше їхнє повноваження — розглядати «судові справи» й «спори», тобто вести судові процеси. Згідно із статтею II, розділом 2 Конгрес може також наділити їх владою призначати «ниж-чих урядовців», яких в інших випадках настановляє Пре-зидент, а затверджує Сенат. Чи це повноваження обмежує-ться судовими урядовцями, як підказує контекст, а чи Конгрес може наділяти суддів владою призначати спеці-альних обвинувачів, як він пробував чинити,— є предметом дискусії.

Навіть не всі судові справи можуть бути розв'язані феде-ральними судами — їхні повноваження обмежуються пев-ними видами спорів, що їх укладачі Конституції вважали належними предметами національної турботи. Найважли-віші з них — це процеси, що заторкують саму Конституцію, федеральні закони або угоди. Компетенція федерального суду ухвалювати рішення з цих справ допомагає забезпе-чити верховенство та однорідність федерального права. Були сюди включені й адміралтейські справи, пов'язані загалом із пароплавством,— через міжнародну природу морського діла та його вагу для молодої нації.

Федеральна правова влада поширюється також на спори між громадянами різних штатів (справи «різного грома-дянства»), аби уникнути ризику, що суд штату неналежним чином віддасть перевагу своїм співгромадянам у їхніх спо-рах із «чужими». З подібних міркувань федеральні суди мають також право розв'язувати суперечки поміж штата-ми, а також вести справи, де Сполучені Штати виступають як одна із сторін. Одначе право федеральних судів вести процеси проти окремих штатів було обмежене Одинадця-тою поправкою 1795 року.

Багато видів судових процесів, не перелічених у статті III (включаючи більшість справ стосовно контрактів, власності, нещасних випадків, карних злочинів, внутрішніх взаємин), закріплено за судами окремих штатів Десятою поправкою; кожен штат має свій власний повний набір судів. Суди окремих штатів можуть також розв'язувати більшість справ, що підпадають під компетенцію федераль-них судів,— коли таке бажання сторін. Дарма що поло-ження про «потрібні й належні закони» уповноважує Кон-грес поширювати виняткову компетенцію федерального суду на ці випадки, він, як правило, до цього не вдавався.

Верховний суд функціонує лише як суд останньої інстан-ції («апеляційна юрисдикція»), якщо тільки стороною в судовій справі не є штат чи зарубіжний дипломат. Спір спочатку розв'язується федеральним окружним судом або судом штату; сторона, що програла процес, може потім подавати апеляцію на рішення суду штату, а в деяких ви-падках може дійти як до кінцевої інстанції до Верховного суду Сполучених Штатів. Рішення суду штату, однак, під-лягають перегляду Верховним судом тільки в тій мірі, в якій вони заторкують Конституцію чи інший федераль-ний закон.

Стаття V надає можливість вносити поправки до Кон-ституції. Ніяка поправка не може позбавити штат його рівноправного голосу в Сенаті без його згоди, а поза тим можна вільно робити поправки до будь-якого положення Конституції.

Саме тому, що існує така широка змога вносити поправ-ки, процес їх прийняття утруднено, аби запобігти поспіш-ним змінам. Норма така, що потрібні дві третини голосів обох палат Конгресу, аби внести конституційну поправку на розгляд, і схвалення трьох чвертей від усіх штатів, щоб ту поправку прийняти. Ця процедура привела до успішного кінця лише в двадцяти