Факультативна (необов'язкова) співучасть настає з обставин процесу-ального характеру: в силу доцільності одночасного розгляду кількох справ, з метою економії коштів і часу на їх провадження. Замість кількох процесів провадиться один, витрати по справі скорочуються, зменшується кількість судових засідань, викликів свідків та ін., а головне — усувається постанов-лення протилежних за змістом рішень.

Чинний ЦПК не визначає підстав настання обов'язкової чи факульта-тивної співучасті. У ст. 126 ЦПК є лише вказівка, що суддя може постанови-ти ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог — як одного позивача до різних відповідачів, так і різних позивачів до одного відповідача. Отже, ця норма допускає факультативну співучасть за ініціативою судці за наявності однорідних вимог. Однорідність вимог озна-чає, що це вимоги з одних правовідносин, в яких збігаються предмет і під-стави. Одночасний їх розгляд сприяє економії процесуальних засобів: в од-ному провадженні одним судовим рішенням розв'язується спір між усіма учасниками, в зв'язку з чим скорочується діяльність суду і співучасників, зменшуються судові витрати, а також досягається запобігання винесенню судом суперечливих рішень.

В юридичній літературі до співучасників-позивачів (з посиланням на ч. З ст. 32 ЦПК) відносять також суб'єктів захисту прав інших осіб і цих осіб.

Співучасники користуються рівними процесуальними правами. Відно-сини між ними визначаються ст. 32 ЦПК, вони побудовані на основі авто-номії: кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в процесі самостійно; їх взаємовідносини залишилися б такими, коли позови судом розглядалися б окремо.

Співучасники мають рівні права і обов'язки як у відносинах один з од-ним, так і у відносинах з особами протилежної сторони. Кожний із спів-учасників виконує тільки ті, передбачені законом дії, які він вважає за по-трібні для захисту своїх прав та інтересів. Характер процесуально-правових взаємовідносин між співучасниками побудований на засадах автономії і диспозитивності. Дії чи бездіяльність їх не залежать від поведінки інших співучасників, а залежать від їх особистого волевиявлення. Обов'язок по доказуванню вимог чи заперечень, законна сила судового рішення діють щодо кожного співучасника окремо.

Кожний співпозивач і співвідповідач користуються тими ж правами і обов'язками, що й інші позивач і відповідач. Процесуальні права й обов'яз-ки співучасника не залежать від кількості осіб з аналогічною процесуаль-ною правосуб'єктністю, їх рівність і незалежність є наслідком того, що всі співучасники є самостійними суб'єктами цивільних процесуальних право-відносин.

Але процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу, зокрема при від-кладенні розгляду справи, зупинення провадження по справі, залишення заяви без розгляду (статті 121, 201, 207 ЦПК). Співучасники можуть дору-чити вести справу одному з них і приєднатися до апеляційної і касаційної скарги особи, на стороні якої вони виступають.

Процесуальна співучасть настає за ініціативою позивача і позивачів і на клопотання осіб, які беруть участь у справі (п. З ст. 143, ст. 99 ЦПК). На їх заяву суд постановляє мотивовану ухвалу.

Суд також має право за своєю ініціативою залучити до участі в справі співвідповідачів (ст. 33ЦПК), а не співпозивачів, оскільки цим самим по-рушується принцип диспозитивності.

Заміна неналежної сторони

Належними сторонами в цивільному процесі будуть суб'єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. За положенням ст. 35 ЦПК належний позивач — особа, якій належить право вимоги; на-лежний відповідач — особа, котра повинна відповідати за позовом. Тоді не-належними сторонами будуть ті особи, які не є суб'єктами права вимоги чи несення обов'язку.

Обгрунтування належності у осіб процесуальної правосуб'єктності по-зивача і відповідача покладається на позивача та осіб, які порушують про-цес на захист прав та інтересів позивача (статті 5, 122 ЦПК). Стаття 137 ЦПК зобов'язує особу, яка порушує процес, зазначити в позовній заяві до суду точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаход-ження, а також викласти обставини, що обґрунтовують вимогу позивача, тобто що право вимоги належить особі, яка вказана позивачем, а обов'язок покладений на особу, зазначену в заяві відповідачем.

Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб'єктності сторін, що позивач є тією за-інтересованою стороною, про яку йдеться в п. 1 ст. 5 ЦПК. І коли буде вста-новлено, що у справі бере участь неналежна сторона, то суд, керуючись ст. 33 ЦПК, не припиняючи справи, може допустити заміну первісних не-належних позивача чи відповідача належним позивачем чи відповідачем. Таке право суду розглядається в практиці як його обов'язок.

При виникненні питання про заміну неналежного позивача необхідною є його згода, за наявності якої він вибуває з процесу, а його місце займає на-лежний позивач. Процесуальні дії, виконані неналежним позивачем, не ма-ють сили для належного, тому розгляд справи розпочинається спочатку. Якщо неналежний позивач дав згоду на його заміну, а належний не бажає вступити в процес, то суд закриває провадження в справі на підставі відмо-ви позивача від позову. Якщо неналежний позивач не погоджується на за-міну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу як третя осо-ба, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє таку третю особу.

Незалежно від вступу третьої особи в справу суд