Теорія кваліфікації злочинів почала розвиватися зовсім недавно. Перші праці на цю тему були надруковані лише після Другої світової війни. Першою була робота професора О. А. Герцензона «Квалификация преступлений» (М., 1947). Кваліфікацію злочинів О. А. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом [8, 5]. Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі можна визнати правильним. Воно відображає основну сутність кваліфікації – встановлення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаного в законі. Але воно правильне лише як загальне і орієнтовне. Головний недолік цього визначення в тому, що воно не вказує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосована у цьому випадку саме до цього діяння. Кримінально-правова кваліфікація є застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної. Кримінальна відповідальність за певний, конкретний злочин передбачається в кількох кримінально-правових нормах, іноді – у низці норм. Відповідальність за вбивство, зокрема, передбачають норми статей 115-119 Кримінального кодексу України (далі – КК). Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, які також передбачають відповідальність за позбавлення іншої особи життя, – ст. 112, частини 2 статей 239-243, 245, частини 3 статей 258, 276-282, ч. 2 і ч. З ст. 286 КК та ін. Яку з них необхідно застосувати у конкретному випадку?

Кваліфікація може бути правильною лише тоді, якщо буде застосовано саме ту норму, яка передбачає це діяння, тобто застосовано лише одну і лише певну, конкретну норму. Проте у визначенні О. А. Герцензона поняття кваліфікації злочинів вказівка на відповідність конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом, не визначає цієї норми, єдино правильної саме для даного випадку. Цей недолік робить поняття кваліфікації злочинів малопридатним для практики [8, 6].

У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В. М. Кудрявцев [8, 6]. Кваліфікація злочинів, на думку В. М. Кудрявцева, є встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом. На відміну від професора О. А. Герцензона академік В. М. Кудрявцев точніше визначає ту норму, яку необхідно застосувати при кваліфікації злочину.

Але і таке визначення тієї норми, яка підлягає застосуванню у корпоративному випадку, незадовільне, оскільки і воно не конкретне, некатегоричне, не виключає застосування неналежної норми, тобто не виключає помилки [8, 6].

Так само, як і В. М. Кудрявцев, визначають поняття кваліфікації злочинів професори А. Ф. Зелінський [8, 6], Б. А. Куринов [8, 6] і С. А. Тарарухін [8, 6]. Таке визначення поняття кваліфікації злочинів не враховує детальної конкретизації і диференціації кримінально-правових норм, що відображають прагнення законодавця до диференціації кримінальної відповідальності. Сучасна диференціація кримінально-правових норм настільки деталізована, що багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом, відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад, різні склади розкрадання чужого майна (статті 185-191 КК) відрізняються лише однією ознакою – способом вчинення діяння – таємно (ст. 185), відкрито (ст. 186 КК), із застосуванням обману (ст. 190 КК) і т. ін. Усі інші ознаки цих складів злочинів тотожні, однакові. Крім того, і в межах однієї статті містяться кілька окремих складів злочинів, які також відрізняються лише однією ознакою (зокрема, ч. 2 ст. 185 від ч. 1 цієї ж статті) – повторністю вчинення цього злочину чи вчиненням його за попередньою змовою групою осіб [8, 6].

Для кваліфікації діяння важливо встановити і застосувати саме ту норму, що містить певний, конкретний склад злочину. Але який? Як видно з наведеного, такі суміжні склади злочинів відрізняються один від одного лише однією ознакою (рідше – двома). За таких умов правильну кваліфікацію можна викласти у вигляді формули п + 1, де п – усі спільні, тотожні ознаки подібних складів злочинів, а 1 – та додаткова ознака, яка відрізняє цей склад злочину від інших, суміжних, подібних [8, 6].

Глибинною сутністю кваліфікації злочинів є встановлення всіх ознак певних злочинів і додатково ще однієї ознаки цього певного, конкретного діяння і складу злочину, що його передбачає. З цього випливає, що необхідна і єдина для кваліфікації норма відрізняється від інших подібних більшістю ознак, вона повніше описує ознаки певного злочину.

Отже, для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і застосувати ту норму, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння. У цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочинів. Визначити з багатьох подібних найнеобхіднішу норму буває складно, що призводить до помилок. Щоб їх уникнути, Пленум Верховного Суду України змушений майже у кожній постанові про практику застосування законодавства про відповідальність за окремі види злочинів вказувати судам на необхідність посилити увагу до кваліфікації злочинів [8, 8].

У науковій літературі визнається, що основою кваліфікації є склад злочину, тобто сутність встановлених кримінальним законом ознак окремого, певного виду діяння (вбивства, грабежу, з?валтування, хуліганства тощо). Вчинене певною особою конкретне діяння також має сукупність певних ознак. Органи, що застосовують кримінальний закон, аналізують, порівнюють ознаки вчиненого діяння з ознаками певного складу злочину. Якщо вони збігаються, робиться висновок про інкримінування певного складу (або складів) злочину за вину особі. Таким є процес кваліфікації злочину.

Велике практичне значення кваліфікація злочинного діяння має тому, що вона визначає:

1) юридичну оцінку вчиненого діяння,