Заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень і залишення його в небезпечному для життя стані, якщо внаслідок цього сталася смерть особи, залишеної без допомоги, кваліфікується лише за ч. 1 чи 2 ст. 121 КК. Додаткова кваліфікація таких злочинів ще й за ч. 2 ст. 135 КК буде зайвою, бо залишення в небезпеці у такому разі є лише продовженням злочину проти особи, а тому воно не утворює сукупності злочинів.

Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим, якщо воно було заподіяно групою осіб або на замовлення чи було вчинене з метою залякування потерпілого.

Умисне тяжке тілесне ушкодження за багатьма ознаками подібне до замаху на вбивство. Відмінність між цими злочинами полягає в їхніх суб'єктивних ознаках: у спрямованості умислу і в змісті його інтелектуального моменту. Складність у розмежуванні замаху на вбивство і тілесного ушкодження має місце лише в тих випадках, коли тілесні ушкодження були вчинені з прямим умислом, оскільки замах на вбивство з побічним умислом неможливий.

Щоб з'ясувати зміст умислу винного, враховують усі обставини злочину, засоби і знаряддя, кількість, характер і місця поранень, спрямованість ударів у життєво важливі органи людини, причини припинення злочинних дій, а також попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини тощо.

Якщо між тілесними ушкодженнями та настанням смерті пройшов якийсь час, навіть тривалий, то це ще не свідчить про те, що смерть заподіяно необережно.

При умисному тілесному ушкодженні (легкому, середньої тяжкості і тяжкому), на відміну від замаху на вбивство, настання смерті не охоплюється умислом винного. Він або не передбачає її настання або розраховує на те, що зможе її відвернути.

Але найважливішою ознакою, що розмежовує ці злочини, є передбачення чи не передбачення винним смерті потерпілого. Якщо він, заподіюючи тілесні ушкодження, передбачає настання смерті, то, незалежно від фактичних наслідків, його дії утворюють посягання на життя – вбивство чи замах на вбивство [8, 174].

Кримінальна відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості передбачена статтями 122, 123 та 128 КК.

Умисні тілесні ушкодження середньої тяжкості мають такі ознаки:

а) у момент їх заподіяння вони не є небезпечними для життя потерпілого;

б) не мають наслідків, передбачених ст. 121 КК;

в) спричиняють тривале порушення функцій будь-якого органа;

г) призводять до іншого тривалого розладу здоров'я.

Порушенням функцій будь-якого органа Правила називають ослаблення функцій органів людини (мови, зору, слуху, рук, ніг і т. ін.). Це можуть бути і випадки повної, але тимчасової втрати органом його функцій.

До іншого тривалого розладу здоров'я належать випадки заподіяння шкоди здоров'ю, якщо вона не була пов'язана з порушенням функцій будь-якого органа, але спричинила втрату працездатності менше ніж на одну третину (наприклад, зараження якоюсь хворобою).

Тривалим вважається таке порушення функцій органів чи інший розлад здоров'я, для відновлення яких необхідно більше як 3 тижні (більше як 21 день). Згідно з Правилами тривалими визнаються і такі тілесні ушкодження, які зумовили тимчасову втрату працездатності на строк, більший за 21 день, або постійну втрату працездатності менше ніж на одну третину (від 10 до 33%).

Умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості, внаслідок якого сталася смерть, настання якої винний не передбачав, кваліфікується за ст. 119 КК як необережне вбивство. Якщо в заподіяних тілесних ушкодженнях є ознаки як тяжкого, так і середньої тяжкості тілесного ушкодження, вчинене кваліфікується за статтею КК, що передбачає відповідальність за найбільш тяжкий їх вид. Наприклад, за ч. 1 ст. 121 КК, якщо тілесне ушкодження має ознаки тяжкого і середньої тяжкості, оскільки тяжке тілесне ушкодження завжди містить у собі і ознаки тілесного ушкодження середньої тяжкості. На цій підставі такі випадки не утворюють сукупності злочинів.

Відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості настає з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК).

Умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи винного потерпілим, визнається як заподіяне за пом'якшуючих відповідальність обставин і тому кваліфікується за ст. 123 КК. Обставини, що пом'якшують відповідальність, у складі злочину ст. 123 КК є обов'язковою ознакою.

Протизаконне насильство може бути фізичним (удари, побої, тілесні ушкодження, позбавлення волі, зв'язування і т. ін.) або психічним (погроза заподіяти фізичну чи майнову шкоду і т. ін.). Таке насильство має бути істотним, тобто здатним викликати сильне душевне хвилювання, реальним, а не уявним.

Для застосування ст. 123 КК треба довести, що насильство було протизаконним. Насильство працівників правоохоронних органів відносно злочинця незалежно від його психічного стану не може бути визнане таким, що здатне викликати сильне душевне хвилювання (фізіологічний афект).

Тяжка образа потерпілим винного – це будь-яке істотне приниження честі і гідності, зроблене в непристойній формі.

Як свідчить слідча та судова практика, найчастіше така образа спричиняється приниженням національної гідності, релігійного почуття, подружньою зрадою і т. ін.

Протизаконне насильство чи тяжка образа може стосуватися як того, хто заподіяв тілесне ушкодження, так і інших осіб.

Для кваліфікації діяння за ст. 123 КК важливо визначити два часові інтервали:

а) час між протиправним насильством чи тяжкою образою і виникненням сильного душевного хвилювання;

б) час між виникненням сильного душевного хвилювання і заподіянням тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Перший інтервал може бути коротким і тривалим. Юридичного значення ця обставина не має. Сильне душевне хвилювання може викликати протизаконне насильство (чи тяжку образу), яке було вчинене як недавно, так