Реферат на тему:

“Виконавча влада та конституційне право зарубіжних країн”

ПЛАН

Вступ

1. Основні риси організації виконавчої політичної влади в окремих зарубіжних країнах

2. Структура і організація урядів

3. Конституційна відповідальність урядів (органів виконавчої влади)

Список використаної літератури

Вступ

Своєрідною верхівкою системи виконавчої влади б уряд — звичай-но один з вищих органів держави, компетенція якого лише умовно може бути зведена до виконання законів, здійснення завдань у сфері уп-равління. Уряду належить виконавча політична влада, яка за своєю сут-тю є чи не найважливішою владою в державі.

У президентських республіках систему виконавчої влади очолює президент, який сприймається як її уособлення і безпосередній носій цієї влади. У США взагалі не виокремлюють поняття уряду, а використову-ють для відповідних цілей терміни «виконавча влада» або «президент-ська адміністрація».

У країнах з парламентарними формами правління, а також у ба-гатьох республіках із змішаною формою правління глава держави не вхо-дить до системи виконавчої влади. Природа його повноважень зумовлена саме статусом глави держави. З іншого боку, компетенція такого глави держави включає і певні повноваження у сфері виконавчої влади, хоча більшість з них він може реалізувати тільки через уряд або з його санкції.

В окремих країнах із змішаною формою правління, зокрема у Франції і Росії, положення глави держави щодо системи виконавчої вла-ди має значні особливості. Взаємовідносини президента, уряду і його гла-ви в цих країнах прийнято визначати як дуалізм виконавчої влади.

1. Основні риси організації виконавчої політичної влади в окремих зарубіжних країнах

Характерною рисою організації виконавчої політичної влади в Данії, Ісландії і Норвегії є наявність поряд з урядами так званих держав-них рад. Ці ради є спеціальними урядовими колегіями, які працюють з участю глави держави і під його формальним головуванням. Вони висту-пають здебільшого як урочиста форма існування самого уряду.

Аналізуючи природу органів виконавчої влади і насамперед уряду, слід звернути увагу на питання їх формування. У розвинутих країнах за-лежно від форми правління уряди створюються по-різному.

У країнах із змішаною республіканською формою, а також з парла-ментарними формами правління застосовується так званий парламентський спосіб утворення уряду. Суть його полягає в тому, що представницький ор-ган безпосередньо здійснює ті чи інші відповідні процедури. У такій країні, як Швейцарія, цей спосіб формування уряду набув зовні майже абсолютної форми. Члени уряду (союзної ради) обираються на строк повноважень ниж-ньої палати парламенту на спільному засіданні обох палат. Склад уряду по-новлюється повністю після закінчення строку легіслатури нижньої палати. Усі вакансії, що відкриваються у складі уряду протягом відповідних чо-тирьох років, заміщуються парламентом лише на той строк, який залишив-ся до кінця повноважень даного уряду. Характерно, що від одного і того ж кантону може бути обраний лише один член уряду.

За деякими винятками конституції ігнорують необхідність уточ-нення питання про правосуб'єктність при формуванні уряду і, зокрема, призначенні його глави. До винятків слід віднести Конституцію Греції, де у ст. 37 сказано, що «прем'єр-міністром призначається керівник партії, яка має абсолютну більшість місць у палаті депутатів». Близьке за змістом положення містить Конституція Болгарії: «Президент після кон-сультацій з парламентськими групами пропонує сформувати уряд канди-дату, якого рекомендувала найбільша за чисельністю парламентська гру-па» (ст. 99). Подібні положення можна знайти в конституціях Македонії, Молдови, Португалії, Румунії, Словенії та Югославії. Фактично ж завжди право на висунення кандидатури на посаду прем'єр-міністра і на утворен-ня уряду отримує політична партія або коаліція партій, які за результа-тами виборів мають більшість місць у парламенті (нижній палаті).

Конституції, прийняті в країнах із змішаною республіканською і парламентарними формами правління, фіксують загальні процедури фор-мування уряду, засновані на спільних діях парламенту і глави держави, хоча характер і послідовність їхніх дій мають свої відмінності.

Тривалий час загальноприйнятою була процедура формування уря-ду, що склалася у Великобританії, а потім поширилась у багатьох інших країнах. Згідно з цією процедурою, глава держави призначає прем'єр-міністра і за пропозицією останнього — інших членів уряду. Парламент у цьому прямої участі не бере. Вважається, що уряд має підтримку ниж-ньої палати доти, доки вона не проголосує проти його пропозиції з прин-ципово важливого питання або прямо не висловить йому недовіру. І хоча теоретично прем'єр-міністр і очолюваний ним уряд можуть існувати і діяти проти волі палати, практично ж їхні дії у такому випадку будуть швидко паралізовані через парламентську обструкцію.

У багатьох країнах глава уряду після його призначення повинен у встановлений основним законом строк подати парламенту (нижній палаті) склад уряду й урядову програму з тим, щоб отримати довіру. Відповідне рішення парламенту приймають абсолютною більшістю голосів. Така про-цедура називається інвеститурою уряду. У Бельгії та Італії довіру уряду має виказати кожна з палат. У Румунії рішення про довіру приймають на спеціальному засіданні палат більшістю від складу кожної з них. В Угор-щині главу уряду обирає парламент за пропозицією президента. Це озна-чає прийняття парламентом урядової програми.

Деякі конституції передбачають участь парламенту в процедурі формування уряду ще до того, як його склад буде визначений. Проте пар-ламенти тут залучені до вирішення питання не про склад уряду, а про заміщення посади його глави. Так, в Ірландії президент за пропозицією нижньої палати призначає прем'єр-міністра. Інших членів уряду глава держави призначає за пропозицією самого прем'єр-міністра, попередньо схваленою тією ж палатою. В Японії імператор призначає прем'єр-міністра за поданням обох палат парламенту. У випадках практичної не-можливості висунення узгодженої палатами кандидатури пріоритетною є пропозиція нижньої палати. Глава уряду визначає членів свого