Вчення про правову державу номінальне вважалося пріоритетним у державно-правовому розвитку Німеччини XIX—XX ст.ст. Сучасна теорія правової держави знайшла своє відображення в конституційному тексті. В загальній формі це зроблено в ст. 20 Основного закону ФРН:

«Законодавство зв'язане конституційним устроєм, виконавча влада і пра-восуддя — законом і правом». Водночас якість вищої цінності визнається за правами, сформульованими в конституції. У ст. 1 Основного закону сказано, що «основні права зобов'язують законодавство, виконавчу владу і правосуддя так само, як і діюче право». Захист прав людини проголо-шується головною функцією правової держави.

Формула «правова держава» має місце в Конституції Іспанії:

«Іспанія — соціальна, правова і демократична держава» (ст. 1). Про право-ву державу йдеться також в основних законах майже усіх держав Цент-ральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишньо-го СРСР. Нерідко вони містять норми, що сприяють більш конкретному тлумаченню самого поняття правової держави. «Права і свободи людини та громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають смисл, зміст і за-стосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям», — записано в ст. 18 Кон-ституції Росії. Подібні за змістом положення можна знайти в основних за-конах Казахстану, Киргизстану, Словенії та деяких інших держав.

За змістом поняття правової держави слід тлумачити інші консти-туційні положення. Зокрема, як зазначено в ст. 10 Конституції Естонії, «встановлені права, свободи і обов'язки не виключають існування інших прав, свобод і обов'язків, що випливають зі смислу Конституції або узгоджу-ються з ним, а також відповідають принципам людської гідності, соціальної і правової держави». Аналогічного характеру положення містять основні за-кони Киргизстану, Росії та Словенії.

Треба додати, що в сучасній юридичній літературі за рубежем розрізняються поняття формально-правової і матеріально-правової держа-ви. Перше позначає державу, в якій управління побудоване на фор-мальній законності, на виконанні вимог права, якими б вони не були, друге — державу, підпорядковану праву, заснованому на імперативних гуманітарних цінностях загального характеру. Згадані цінності не можна не враховувати, оскільки, як вважають прихильники відповідного підхо-ду, це б знищило самий сенс права. Сказане об'єктивно має ключове зна-чення при визначенні критеріїв правової державності.

Конституційні права і свободи та їх класифікація,

особливості захисту

Конституційне закріплення прав і свобод особи в різних країнах має свої особливості, зумовлені національними традиціями в розвитку політико-правової теорії і практики. Переважна більшість конституцій містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи і які звичайно пере-дують розділам, присвяченим регламентації основ організації і діяльності державного механізму.

У преамбулі до Конституції Франції записано: «Французький народ урочисто проголошує свою відданість правам людини і принципам національного суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декла-рації 1789 року, підтвердженій преамбулою до Конституції 1946 року». От-же, тут має місце загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої їх деталізації.

Основою конституційної регламентації прав і свобод у США є перші десять поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 p. Та-кий підхід можна було б вважати надто вузьким, якби не численні судові прецеденти з відповідних питань, створені верховним судом. Слід також за-уважити, що в більшості штатів діють власні біллі про права, або відповідні розділи конституцій. У 60—80-і роки XX ст. майже в усіх штатах були прий-няті поправки до конституцій або навіть нові біллі про права. Вони розши-рили обсяг конституційного регулювання прав і свобод особи.

Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод у Велико-британії. Тут немає акта конституційної значущості, у якому б закріпля-лися основи правового статусу особи. Окремі законодавчі акти відповідно-го змісту, прийняті в ході історичного розвитку, здебільшого застаріли і не створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у Великобританії формулюються судами. Останні в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими обмеженнями і перебуває сфера реалізації прав і свобод.

Наведена схема формально відповідає відомому принципу «все, що не заборонено, — дозволено». Вона зовні забезпечує майже абсолютний об-сяг прав і свобод. Однак подібний висновок був би спрощенням. Суди не завжди точно формулюють прецеденти. Це призводить до довільного ви-значення ними обсягу правового статусу особи та його окремих елементів. До того ж, як свідчить практика, далеко не всі права і свободи можуть бу-ти реально встановлені та ефективно забезпечені в такий спосіб.

Подібний підхід до регламентації прав і свобод, на відміну від прийнятого в інших країнах, називають негативним. У цьому випадку норми конституційного права не встановлюють конкретні права і свобо-ди, а шляхом заборон визначають сферу їх існування.

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволю-ції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріп-лена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утри-муватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні):