Викрадення не може кваліфікуватися як вчинене з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, якщо винна особа була допущена туди уповноваженою особою або особою, яка мешкала там, або опинилася там з їхнього дозволу, на їх запрошення, або якщо винний мав право туди увійти. Тому, зокрема, викрадення товарів з магазину під час його роботи не може кваліфікуватися як вчинене з проникненням у приміщення, оскільки за таких обставин немає проникнення.

Не можуть вважатися такими, що проникли в приміщення чи сховище, ті особи, які в цих приміщеннях працюють (сторожі, підсобні робітники, вантажники), якщо вони вчинили викрадення під час роботи.

Проникнення у житло, інше приміщення чи сховище є кваліфікуючою ознакою не саме по собі, а лише за наявності мети – викрасти майно чи гроші. Причому треба довести, що цю мету винний мав, уже проникаючи в житло, інше приміщення чи сховище. Якщо ж така мета виникла у винного вже під час перебування в приміщенні, сховищі чи житлі, куди він увійшов легально, за дозволом чи на запрошення, то його дії не мають такої кваліфікуючої ознаки. У тих випадках, коли винний потрапив у приміщення, сховище чи житло з відповідного дозволу, використавши для цього дійсний чи вигаданий привід з метою викрасти майно чи заволодіти ним, його дії кваліфікуються як вчинені з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище [5].

Таким чином, злочинами проти власності називаються передбачені Кримінальним кодексом України діяння (статті 185-198), що посягають на економічні відносини власності.

Економічні відносини власності – це забезпечена суспільством і державою можливість володіти, користуватися і розпоряджатися предметами власності.

Родовим об'єктом злочинів проти власності є економічні відносини власності як закріплювані суспільством і державою можливості власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном.

Видовими об'єктами злочинів проти власності є ті суспільні відносини власності, на які посягають окремі, конкретні види злочинів – крадіжки, грабежі, розбої, шахрайства і т. ін.

Безпосереднім об'єктом злочинів проти власності є власність окремої особи (фізичної чи юридичної).

Предметами злочинів проти власності є:

1. Майно – матеріальні речі, створені працею людей для задоволення матеріальних і культурних потреб, що мають вартість і ціну.

2. Гроші – національна та іноземна валюта, що знаходиться в обігові, а також інша валюта і валютні цінності.

3. Цінні папери – облігації, чеки, сертифікати, векселі, акції тощо. Не визнаються предметами злочинів проти власності земля, її надра, ліси, дикі тварини і птахи.

Головною об'єктивною ознакою злочинів проти власності є те, що відносини власності є їх головним безпосереднім об'єктом посягання.

Другою головною ознакою злочинів проти власності є їх суб'єктивна сторона. Переважна більшість злочинів проти власності скоюється умисно і лише з прямим умислом.

З урахуванням способу вчинення, а також мотиву і мети всі злочини проти власності розподіляються на три групи: викрадення чужого майна, спричинення власникові майнової шкоди, некорисливі посягання на власність.

Розділ 3. Кваліфікуючі ознаки злочинів проти власності

Чинне кримінальне законодавство України передбачає кваліфікуючі ознаки, за наявності яких викрадення визнається вчиненим за обтяжуючих обставин. Зазначені ознаки можна поділити на дві групи:

1) загальні, притаманні всім викраденням;

2) особливі, властиві тільки деяким, окремим способам викрадення.

Загальними кваліфікуючими ознаками викрадень є:

а) повторність;

б) вчинення викрадення за попередньою змовою групою осіб;

в) у великих розмірах;

г) вчинення викрадення у особливо великих розмірах, або

д) організованою групою.

Особливими чи спеціальними кваліфікуючими ознаками викрадення є вчинення їх:

а) з проникненням у житло, приміщення чи інше сховище – ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 186 та ч. 3 ст. 187 КК;

б) із застосуванням насильства – ч. 2 ст. 186, ч. 1 ст. 187, ч. 3 ст. 189 КК;

в) викрадення, поєднане із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень – ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК;

г) викрадення, яке завдало великої шкоди потерпілому, – ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 186, ч. 2 ст. 189, ч. 2 ст. 190 КК;

д) викрадення в особливо великих розмірах – ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 4 ст. 190, ч. 5 ст. 191 КК;

є) викрадення, вчинене організованою групою, – ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 189 КК.

2.1. Повторність і рецидив злочинів проти власності та їх кваліфікація

Повторність, сукупність та рецидив злочинів, про які йдеться у ст. ст. 32-34, є різновидами множинності злочинів, під якою розуміється вчинення однією особою двох або більше злочинів.

Кожне із діянь, які становлять повторність, передбачену ст. 32, є самостійним злочином. Специфіка повторності як особливого виду множинності злочинів полягає у тому, що її утворюють тотожні або, у разі особливої вказівки законодавця, однорідні чи схожі за своїми ознаками злочини. За загальним правилом (викладеним у ч. 1 ст. 32) повторністю визнаються лише ті злочини, які передбачені однією статтею, а для тих випадків, коли в одній статті КК вміщено кілька різних складів злочинів (наприклад, ст. ст. 143, 223, 228), – однією частиною статті Особливої частини КК.

Повторність виникає незалежно від того, чи була винна особа засуджена раніше за вчинення одного чи кількох злочинів, які утворюють повторність; поняттям повторності охоплюється і рецидив злочинів (ст. 34).

Повторність злочинів виникає і у тих випадках, коли один, декілька або й усі злочини, які її утворюють, вчинено у співучасті або коли якісь із вчинених злочинів є незакінченими і