Протиправність діяння тут означає, що заволодіння чужим майном відбувається: 1) у спосіб, який заборонено законом; 2) особою, яка не має права на таке майно.

Під безоплатністю розуміється вилучення майна на користь винного або інших осіб без еквівалентної заміни, тобто без рівноцінного відшкодування вилучених матеріальних цінностей іншим майном, грошовими коштами або людською працею. Часткове (нееквівалентне) відшкодування вартості вилученого майна не виключає наявності в діях винної особи складу зазначених злочинів.

Вилучення у вказаний вище спосіб майна призводить до заподіяння його власникові чи іншому володільцю реальної і прямої майнової шкоди. Заподіяння матеріальної шкоди у вигляді упущеної (втраченої) вигоди не може визнаватися ознакою цих злочинів, оскільки при цьому не відбувається вилучення майна із фондів його власника.

Суб'єктом злочинів, передбачених ст. ст. 185-187, 189, ч. 2 ст. 194, може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку, а злочинів, передбачених ст. ст. 188, 190, 192, 193, ч. 1 ст. 194, ст. ст. 195, 196, 198, – осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Суб'єкт злочинів, передбачених ст. ст. 191 і 197, – спеціальний. Ним може бути особа, котрій майно було ввірене чи перебувало в її віданні (ч. 1 ст. 191), службова особа (ч. 2 ст. 191), особа, котрій доручені зберігання чи охорона чужого майна (ст. 197).

1.2. Види злочинів проти власності за формою вини, корисливі та некорисливі злочини

Вина злочинів проти власності визнається законом (ст. 23 КК) як психічне ставлення особи до вчинюваного суспільне небезпечного діяння та його наслідків. Психічне ставлення суб'єкта до дії характеризується свідомістю чи відсутністю свідомості її суспільної небезпечності. Психічне ставлення суб'єкта до суспільне небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності полягає у передбаченні цих наслідків та в бажанні або у свідомому допущенні їх настання, або в легковажному розрахунку на їх відвернення, або в непередбаченій можливості настання таких наслідків, коли вона повинна була і могла їх передбачити. Головним у законодавчому визначенні як навмисної (ст. 24 КК), так і необережної (ст. 25 КК) вини є психічне ставлення особи до суспільне небезпечних наслідків її дії (бездії). Психічне ставлення суб'єкта до своєї дії (чи бездії) – це тільки частка інтелектуального моменту (усвідомлення суспільної небезпечності поведінки), тоді як психічне ставлення до наслідків цієї дії складає другу частину інтелектуального моменту (передбачення настання наслідків) і весь вольовий момент (бажання або свідоме допущення чи легковажний розрахунок на відвернення таких наслідків).

Із суб'єктивної сторони, тобто зі сторони ставлення особи до своїх дій, її вини, більшість злочинів проти власності характеризуються прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що посягає на чужу власність, на яку вона не має права, передбачає спричинення матеріальної шкоди і бажає цього, одночасно бажаючи та власного незаконного збагачення.

За наявності ряду загальних ознак, що характеризують злочини проти власності, вони істотно розрізняються між собою за характером діяння, способом їх вчинення, мотивами. Саме це дає можливість класифікувати їх на різні групи, побудувати їх систему. Так, за наявності корисливого мотиву злочини проти власності поділяються на корисливі і некорисливі. Корисливі злочини, у свою чергу, за характером діяння, за способом їх вчинення можуть бути поділені на злочини: пов'язані з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб і не пов'язані з таким обертанням.

Це можна представити за такою системою.

Злочини проти власності (статті 185-198 ККУ):

1) корисливі (статті 185-193 ККУ): пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 185-191 ККУ); не пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 192, 193, 198 ККУ);

2) некорисливі (статті 194-197 ККУ).

Суб'єктивна сторона злочинів проти власності першої групи (викрадення, привласнення, розтрати, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим становищем) характеризується прямим умислом і корисливою метою.

Злочин вчинюється з прямим умислом, коли особа усвідомлює суспільне небезпечний характер вчинюваного діяння, передбачає суспільне небезпечні наслідки цього діяння і бажає настання цих наслідків.

Формула прямого умислу – усвідомлює, передбачає, бажає. Усвідомлювання особою суспільної небезпечності вчинюваного діяння означає, що вона:

1) усвідомлює суспільну цінність блага, на заподіяння шкоди якому спрямовані її дії;

2) усвідомлює тяжкість заподіюваної шкоди;

3) усвідомлює практичні ознаки вчинюваного злочину (предмет, потерпілого, місце, час, співучасників);

4) усвідомлює забороненість цього діяння кримінальним законом (не конкретну норму, а взагалі);

5) якщо злочин чиниться бездіяльністю, особа усвідомлює свій обов'язок діяти, відвернути настання суспільне небезпечної шкоди.

Передбачення особою настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності означає:

1) уяву про майбутні зміни, викликані діями особи чи її бездіяльністю, у виді суспільне небезпечних наслідків;

2) уяву конкретної шкоди, заподіяної своїми діями, – настання смерті потерпілого, знищення майна, спричинення тілесних ушкоджень і т. ін.

3) завбачення розвитку причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) і наслідками.

Особливе практичне значення має передбачене особою настання суспільне небезпечних наслідків. Воно полягає в тому, що якщо встановлено і доказано передбачення особою Їх настання, то це свідчить про те, що злочин вчинено навмисно. Для прямого умислу характерне передбачення як неминучих при певних обставинах, так і реально можливих з великою вірогідністю суспільне небезпечних наслідків.

Отже, з прямим умислом діяння вчиняються лише тоді, коли суб'єкт бажає заподіяти шкоду об'єкту, тобто тим суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. В усіх інших випадках він діє з побічним умислом, необережно або невинно.

Бажання