Адміністративні правопорушення в системі корупційних деліктів

Подолання корупції в Україні є найсерйознішою проблемою, нерозв’язання і загострення якої визначає міжнародне становище нашої держави та її політичний імідж у світі [1].

Важливу роль у протидії корупційним проявам відведено адміністративному законодавству. Про це свідчить спрямованість Закону України “Про боротьбу з корупцією” [2] на широке застосування адміністративної відповідальності за корупційні діяння та інші діяння, що пов’язані з корупцією. Таким чином, з тексту Закону випливає, що корупційними правопорушеннями є:

а) корупційні діяння;

б) інші діяння, що пов’язані з корупцією.

Спираючись на аналіз чинного антикорупційного законодавства і доктринальні точки зору на генезіс та сутність корупції, М.І. Мельник пропонує найбільш змістовне, на наш погляд, визначення корупційного правопорушення. Під таким він розуміє правопорушення, які полягають у неправомірному використанні особою, уповноваженою на виконання функцій держави, офіційно наданої їй влади, посадових повноважень, відповідних можливостей з метою задоволення особистих інтересів чи інтересів третіх осіб (корупційні діяння), а також в інших діях, які створюють умови для вчинення корупційних діянь чи є приховуванням їх або потуранням їм (інші діяння, пов’язані з корупцією [3].

З огляду на зазначене, до адміністративних корупційних деліктів відносяться такі:

корупційні діяння (ст. 1 Закону “Про боротьбу з корупцією”);

порушення спеціальних обмежень, встановлених для осіб, уповноважених на виконання функцій держави (ст. 5 Закону “Про боротьбу з корупцією”);

невжиття керівниками заходів щодо боротьби з корупцією (ст. 10 Закону “Про боротьбу з корупцією”);

умисне невиконання своїх обов’язків по боротьбі з корупцією (ст. 11 Закону “Про боротьбу з корупцією”);

порушення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, вимог щодо декларування доходів, а саме неподання або подання неповних чи неправдивих відомостей про доходи та зобов’язання фінансового характеру (ч. 1 ст. 9 Закону “Про боротьбу з корупцією”);

неподання або невчасне подання державним службовцем або іншою особою, уповноваженою на виконання функцій держави, відомостей про відкриття валютного рахунку в іноземному банку (ч. 2 ст. 9 Закону “Про боротьбу з корупцією”);

правопорушення, пов’язані з використанням посадовими особами в особистих чи інших неслужбових цілях державних коштів, наданих їм у службове користування приміщень, засобів транспорту чи зв’язку, техніки або іншого державного майна, до корупційних діянь не належать (відповідальність передбачена ст. 1841 Кодексу України про адміністративні правопорушення) [4].

Практика виявлення та розслідування зазначених деліктів свідчить, що правоохоронним органам бракує повноти нормативного регулювання, науково-методичного забезпечення, а заходи щодо вдосконалення законодавства з питань боротьби з корупцією мають фрагментарний характер. Правозастосовна діяльність суб’єктів боротьби з корупцією відзначається помилками, які негативно впливають на громадську свідомість. Найбільш розповсюджені з них такі:

складення протоколу неуповноваженою на те посадовою особою;

нехтування необхідністю здійснити своєчасне, всебічне, повне й об’єктивне дослідження всіх обставин, передбачених ст. 247 – Обставини, що виключають провадження в справі про адміністративне правопорушення і 280 – Обставини, що підлягають з’ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення КУпАП і з’ясувати: а) чи мало місце правопорушення, за яке особа притягається до відповідальності; б) чи містить діяння склад корупційного правопорушення, передбаченого Законом; в) чи особа є винною в його вчиненні; г) чи належить вона до суб’єктів даного правопорушення; д) чи не містить правопорушення ознак злочину; е) чи не закінчилися на момент розгляду справи строки, передбачені ст. 38 КУпАП; є) чи немає інших обставин, що виключають провадження у справі;

недостатнє з’ясування мотиву і характеру вчиненого діяння, повноважень особи, яка його вчинила, наявності причинного зв’язку між діянням і виконанням останньою завдань і функцій держави, а у випадках, передбачених п. “а” ч. 1 ст. 5 і п. “а”, “б” ч. 3 ст. 5 Закону, – мети правопорушення.

Дослідження причин зазначених помилок показало, що ефективність протидії адміністративним корупційним деліктам значною мірою залежить від адекватності їх кваліфікації, яка є важливим етапом застосування відповідних норм антикорупційного законодавства. Практичне значення кваліфікації полягає у забезпеченні принципів законності, об’єктивної істини, відповідності стягнення вчинку. Її здійснення потребує від правозастосовувача спеціальної фахової підготовки, відповідного життєвого досвіду, знань і вмінь щодо заходів і методів застосування норм права.

Питання кваліфікації не тільки корупційних, а взагалі адміністративних деліктів ще не зайняли потрібного місця у наукових дослідженнях вчених-адміністративістів, не стали предметом постійної уваги суб’єктів правозастосовчої діяльності, не увійшли до програм відповідних навчальних курсів, юридичних словників і т. ін [5].

При визначенні поняття “кваліфікація правопорушення” дослідники виходять з того, що цей термін означає встановлення відповідності [6], співвідношення з об’єктивною дійсністю [7] і визначення юридичної сутності [8], дії або бездіяльності людини відповідно до норм права [9].

На наш погляд, кваліфікація адміністративних деліктів – це встановлення і процесуальне закріплення точної відповідності ознак вчинених особою протиправних дій або бездіяльності до ознак складу делікту, передбаченого адміністративним законодавством.

Пізнання юридичної суті адміністративного делікту повинно спиратися на певний ряд передумов, на підставі яких можливе здійснення кваліфікації. Передумовою кваліфікації корупційного адміністративного делікту є попередня діяльність до процесу кваліфікації з установлення і оцінки фактичних обставин вчинення делікту, що мають юридичну значущість, а також пошук відповідної адміністративно-правової норми, з’ясування її змісту [10].

Передумовами кваліфікації корупційних адміністративних деліктів є:

1) всебічне, повне та об’єктивне встановлення всіх фактичних обставин справи: з’ясовується, чи мала місце протиправна дія, у вчиненні якої звинувачується особа; встановлюється наявність у діях порушника складу делікту і відповідність його адміністративно-правовій нормі, що передбачає відповідальність за вчинені протиправні дії; з’ясовуються мотиви вчинення протиправних дій та винність особи, а також обставини, що впливають