Так, лаборант Одеського міського підприємства Державної ветеринарної медицини Х. за сприяння в одержанні довідок про відсутність захворювань у птиці, що йшла на продаж, одержала від продавців цього товару як винагороду 900 г м’яса курки і 8 кг 300 г м’яса свинини. Зазначені дії було кваліфіковано як порушення ст. 7 Закону “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р. У даному разі маємо справу з помилковою кваліфікацією суб’єкта корупційних діянь.

Як стає зрозумілим з матеріалів справи, Х. не була зарахована на посаду державного службовця, присягу не складала та їй не присвоювався відповідний ранг. Таким чином, вона не була особою, уповноваженою на виконання функцій держави.

Згідно з чинним Законом “Про боротьбу з корупцією” відповідальність за вчинення корупційних правопорушень можуть нести лише особи, уповноважені на виконання функцій держави. Отже, суб’єктом корупційного правопорушення Х. була визнана безпідставно.

До категорії посад державних службовців, перелічених у ч. 2 ст. 9 і ст. 25 Закону України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р., Кабінету Міністрів України було надано право за погодженням з відповідними державними органами відносити й інші посади. Тому в кожному такому випадку суди мають перевіряти наявність Акта Кабінету Міністрів України про віднесення посади особи, яка притягується до відповідальності, до категорії державних службовців.

До відповідальності за умисне невиконання своїх обов’язків по боротьбі з корупцією (ст. 11 Закону) може притягатися тільки той працівник правоохоронного органу, на якого безпосередньо покладено обов’язок складати протоколи про корупційні правопорушення і який умисно не склав або несвоєчасно склав, а так само не подав до суду такий протокол. Несвоєчасним складанням протоколу слід вважати нескладання його протягом передбачених ст. 38 КУпАП строків, які мають обчислюватися з моменту виявлення корупційного правопорушення чи одержання інформації про нього.

У випадках, коли особа, уповноважена на виконання функцій держави, припустила порушення будь-якого спеціального обмеження, передбаченого ч. 1 ст. 5 Закону, і при цьому незаконно одержала матеріальне благо, послугу, пільгу або іншу перевагу, таке діяння слід розглядати як корупційне і кваліфікувати тільки за ч. 2 ст. 1 та застосовувати стягнення відповідно до ст. 7 Закону.

Наступним кроком у здійсненні адміністративно-правової кваліфікації корупційного делікту є встановлення ознак суб’єктивної сторони і зіставлення їх з ознаками суб’єктивної сторони складу делікту.

У правозастосовчій діяльності виникає проблема винуватості особи в ненаданні, затриманні або наданні недостовірної чи неповної інформації (п. “г” ч. 1 ст. 5 Закону). Вирішення цього питання ґрунтується на аналізі Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р., а також відповідних правових актів, що регулюють інформаційні відносини в державі.

При цьому важливим чинником є положення, яким встановлюється, що особа, уповноважена на виконання функцій держави, має право відмовити в наданні інформації або надати її в неповному обсязі у випадках, передбачених ст. 28–38, 46 зазначеного Закону. Це такі випадки, коли інформація:

а) є державною таємницею;

б) є конфіденційною;

в) стосується особистого життя людини, містить лікарську, комерційну таємницю чи таємницю грошових вкладів, телефонних розмов;

г) коли її розголошення порушить права людини на справедливий і об’єктивний розгляд справи в суді, створить загрозу її життю, здоров’ю, зашкодить оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню.

1. Про підсумки парламентських слухань щодо стану боротьби з корупцією в Україні: Постанова Верховної Ради України від 5 липня 2001 р. // Internet. – http:www.rada.kiev.ua.

2. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 р. // Відомості Верховної Ради. – 1995. – № 34. – Ст. 266.

3. Мельник М.І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії. – К., 2001. – С. 159.

4. Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. № 13 // Internet. – http:www.rada.kiev.ua.

5. Колпаков В.К. Адміністративне право: проект програми навчального курсу // Юрид. вісник України. – К., 1997 – № 44. – С. 25–32; Програма курсу навчальної дисципліни “Адміністративне право” // Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К., 1999. – С. 691–730; Юридический энциклопедический словарь. – М., 1984; Большой юридический словарь. – М., 1999; Большая юридическая энциклопедия // Internet. – http:www2.kodeks.net/brue.

6. Наумов А.В., Новиченко А.С. Квалификация преступления как логическая форма юридической оценки // Правоведение. – 1981. – № 2. – С. 86; Герцензон А.А. Квалификация преступлений.– М., 1947. – С. 3; Коржанский Н.И. Объект посягательства и квалификация преступлений.– Волгоград, 1976. – С.90–91; Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений.– М., 1972. – С.7–8; Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений.– М., 1984. – С.7.

7. Левицкий Г.А. Квалификация преступлений. – М., 1981. – С. 4.

8. Рарог А.И. Понятие и принципы квалификации преступлений // Проблемы разработки нового уголовного законодательства. // Сб. науч. тр. – М., 1990. – С. 6.

9. Бурчак Ф.Г. Квалификация преступлений. – К., 1985. – С. 6.

10. Остапенко О.І. Кваліфікація адміністративних правопорушень: Навч.–практ. посіб. – Л., 2000. – С.73.