право самостійно вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатись ними.

4) Обмежена дієздатність. Така дієздатність можлива при умовах (ст. 15 ЦК):

а) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;

б) наслідком є важке становище самого громадянина і його сім'ї.

Такий вид дієздатності в тому, що громадянин позбавляється здатності своїми діями набувати певні цивільні права і створювати певні обов’язки. Обмеження дієздатності здійснюється у судовому порядку. Справа про обмеження дієздатності може бути порушена членами сім'ї, профспілками, прокурором, органами опіки. Для цього потрібно: акти міліції, громадських організацій, які підтверджують факти зловживання спиртними напоями та наркотичними засобами, а також е, що громадянин ставить сім'ю у важке матеріальне становище.

Обмежено дієздатний громадянин лише за згодою піклувальника може:

укладати угоди з розпорядження майном (купівлі-продажу, позики, дарування).

одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатись ними, за винятком дрібних побутових угод.

Обмеження дієздатності не тягне за собою обмеження деліктоздатності. Цивільне законодавство України передбачає можливість визнання громадянина недієздатним, якщо він внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними (ст. 16 ЦК).

Суб’єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав та обов’язків можуть бути не лише індивідні а й різні колективні утворення, що при наявності певних ознак наділяються статутом юридичної особи. Згідно ст. 23 ЦК України юридичною особою визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особисто немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачами та відповідачами в суді.

Цивільна правоздатність і дієздатність виникають у юридичної особи з моменту її державної реєстрації або реєстрації статуту.

Держава виступає суб’єктом цивільного права у питаннях визначення долі безхозяйного майна, яке потрапляє у власність держави (ст. 138 ЦК).

Під об’єктом цивільних прав розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини. Стаття 161 проекту ЦК України відносить до об’єктів цивільних прав речі, включаючи гроші та цінні папери, інше майно, у тому, у тому числі майнові права, роботи та послуги, службову та комерційну таємницю і т.п.

Речі, залежно від їх особливий поділяються на такі види:

а) рухомі та нерухомі речі (земельні ділянки, жилі будинки, підприємства, судна, природні ресурси і т.п.).

За ступенем свободи участі в цивільному обороті речі поділяються на:

вилучені з цивільного обороту;

обмежені в обороті;

не вилучені з цивільного обороту.

б) речі індивідуально-визначені та родові (пам’ятки архітектури, авторучки, холодильники і т.п.).

в) речі головні та їх приналежність (скрипка і футляр, картина і рама, комп’ютер і монітор, телевізор і динамік - складні).

г) речі споживні та неспоживні (продукти харчування, сировина, паливо, гроші; взуття, одяг, машини).

д) речі подільні і неподільні (продукти харчування; автомашина, комп’ютер, колекції і т.п.).

є) плоди і доходи.

ж) гроші і валютні цінності.

з) цінні папери.

к) майно.

3. До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди (ст. 41 ЦК У), тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Угоди – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

В угоді виявляється воля її учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена, виявлена зовні. Зовнішній вияв волі називається волевиявленням. Це – суть угоди. Іноді для укладання угод, крім волевиявлення, необхідно вчинити фактичні дії, як то передача речі і т.п.

Закон (ст. 42 ЦК України) допускає різні форми зовнішнього вияву волі (волевиявлення): словами (усно), письмово, поведінкою (???? дії), тобто дії, у яких втілюється воля особи укласти угоду. Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством (юридичного значення набуває факт відсутності заперечення).

Угоди, що їх щоденно вчиняють юридичні особи і громадяни є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої законом.

Угоди бувають одно-, дво- або багатосторонніми. Так, якщо для виникнення угод достатньо волевиявлення однієї сторони – вона є односторонньою (заповіт, прийняття і відмова від спадщини (ст. 548, 549 і 553 ЦК)).

Якщо для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін, то це двостороння угода. Вона називається договором (купівлі-продажу).

Для виникнення багатосторонньої угоди необхідно волевиявлення трьох і більше сторін.

Залежно від способу укладання угоди поділяється на консенсуальні і реальні.

Консенсуальні (від лат. згода) вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами (ст. 153 ЦК). Більшість угод є консенсуальними.

Для укладання реальної угоди (від лат. річ), поряд із згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування (ст. 243, 358, 374 ЦК).

За особливостями мети угоди поділяються на платні, безплатні, каузальні і абстрактні.

У платній угоді дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію ( купівлі-продажу). Двосторонні угоди за певними винятками, є платними.

У безплатній угоді одна сторона зобов’язана вчинити дії, а інша має право вимагати виконання цих дій (дарування, безплатного користування майном).

Угоди, дійсність яких залежить від їхньої мети, називаються каузальними (від лат. мета).

Для того, щоб угода мала належну юридичну силу, вона повинна задовольнити ряд умов. Останні називаються умовами дійсності угод. До них належать:

а) про форму;

б) про сторони;

в) про зміст угоди;

г) про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін.

Угода, укладена з порушенням зазначених умов, визнається законодавством недійсною (ст. 48 ЦК),

Угоди можуть укладатись усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Форма угоди обирається за розсудом осіб, які її укладають, за винятком випадків, коли закон вимагає укласти угоду у