Угоди з приводу будівель нотаріально посвідчуються:

а) якщо вони за змістом не суперечать чинним законам;

б) якщо їх укладання не порушує прав третіх осіб;

якщо об’єкт угоди є оборотоздатним, не заставлений і не заборонений.

Угоди державних, кооперативних та громадських організацій між собою і з громадянами, а також угоди між громадянами на суму понад 100 крб. укладаються у письмовій формі. Письмові угоди мають бути підписані особами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок хвороби, фізичної вади не може підписати угоду, її підписує довірене лице цього громадянина, особу якого посвідчує організація, де працює громадянин або ЖСО за місцем проживання.

У решті випадків угода може бути укладена в усній формі. У випадку неодержання вимог законодавства угода може бути визнана недійсною. Однак у практиці відомі випадки, коли одна сторона намагається нотаріально оформити угоду, а інша – перешкоджає цьому. За таких обставин, якщо добросовісна сторона повністю або частково виконала угоду, суд має право на її вимогу визнати угоду дійсною.

У цивільному законодавстві поряд із вищезазначеною класифікацією угод, передбачену також іншу, в основу якої покладено таку ознаку, як ступінь недійсності. Відповідно розрізняють угоди:

а) нікчемні або абсолютно недійсні. Вони підписані з моменту укладання. До нікчемних угода належать:

укладені з порушенням обов’язкової нотаріальної чи простої письмової форми (ст. 46 і 47);

укладені неповнолітніми, які не досягли 15 років (ст. 57);

укладені недієздатними громадянами (ст. 52);

укладені з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства (ст. 49);

юридичних осіб, що суперечать їхнім цілям (ст. 50);

мнимі та удавані угоди (ст. 58) – не має справжньої волі укласти угоду або з метою приховання іншої угоди.

б) заперечні:

неповнолітніми віком від 15 до 18 років (ст. 53);

громадянами, обмеженими у дієздатності внаслідок зловживання спиртним чи наркотичними засобами ( ст. 54);

громадянами нездатними розуміти значення своїх дій (ст. 55);

внаслідок помилки (ст. 56);

внаслідок обману, насильства, погрози або збігу тяжких обставин (ст. 57).

4. Представництво в цивільному оброті має широку сферу застосування. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють немає за законом можливості вчинити юридичні дії; може мати місце тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії, або бажання особисто реалізовувати належні їй права та обов’язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності теж неможливе без інституту представництва (продавці, касири і т.п.)

Ст. 62 ЦК України дає змогу визначити представництво як здіснення однією особою (представником) від імені другої особи яку представляють) через повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, угод та інших юридичних дій, в результаті чого у особи, яку представляють, безпосередньо створюються, змінюються і припиняються цивільні права та обов’язки. Ст. 62 ЦК передбачає, що не допускається укладання через представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто (заповіт). Мета представництва – здійснення представником угод та інших юридичних дій в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє. У відносинах представництва беруть участь три суб’єкта: особа, яку представляють, представник, третя особа.

Представником є громадянин або юридична особа, які мають повноваження на здійснення юридичних дій від імені особи, яку представляють. Представники–громадяни, мають бути повністю дієздатними.

Наявність у представника повноважень є обов’язковою умовою будь-якого представництва.

Розрізняють такі види представництва:

представництво, яке ґрунтується на договорі;

представництво, яке ґрунтується на законі;

представництво, яке ґрунтується на адміністративному акті.

Довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами (ст. 64). Довіреність являє собою односторонню угоду. Тому її видача не вимагає згоди представника, а прийняття довіреності або відмова від неї є правом представника. Довіреність засвідчує повноваження представника. Довіреність має бути укладена у письмовій формі, є строковою угодою, обов’язково зазначена особа, якій вона видається. За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей: генеральні, спеціальні та разові.

Генеральна довіреність видається на вчинення широкого кола угод та юридичних дій.

Спеціальна, видається представникові на здійснення багатьох однорідних юридичних дій (представництво у суді, експедиторові на отримання вантажів).

Разова довіреність видається для вчинення однієї конкретної дії (на отримання зарплати, підписання договору).

Довіреність має бути складена у письмовій формі, інколи завірена нотаріусом. Довіреність на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій, щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій має бути нотаріально посвідчена. Довіреність, за якою повноваження передаються у порядку передоручення, також має бути нотаріально посвідчена.

Законодавство передбачає наявність у довіреності обов’язкових реквізитів: дата її вчинення, підпис довірителя, прикладна печатка юридичної особи. Відсутність таких реквізитів робить її недійсною.

Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк дії не вказаний вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення.

Чинність довіреності припиняється внаслідок:

Закінчення її строку;

Скасування довіреності особою, яка її видала;

Відмови особи, якій видано довіреність;

Припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

Смерть громадянина, що видав довіреність;

Смерть представника.

При припиненні довіреності особа, якій її видано, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність (ст. 70).