Теоретичні та практичні аспекти апеляційного і касаційного перегляду судових рішень в цивільному судочинстві

Судова система в будь-якій країні створює ієрархічну вертикаль, маючи при цьому певну кількість інстанцій, кожній з яких притаманне виконання тієї чи іншої функції.

Головною запорукою права на судовий захист була і залишається можливість оскарження і перегляду судового рішення. Судочинство не може обійтись без спеціального способу критики і виправлення судових помилок судами вищих інстанцій. Для сторін оскарження судового рішення гарантує можливість відстоювати свою позицію і намагатись встановленими законами засобами досягти відміни судового рішення, що суперечить їх інтересам.

Перегляд судового рішення має також і психологічне значення. Думка про те, що рішення суду першої інстанції не є остаточним і може бути переглянуто більш досвідченими і кваліфікованими суддями, сприятливо і заспокійливо діє на осіб, які приймають участь у розгляді справи в суді першої інстанції.

Апеляційна система (назва цієї форми оскарження походить від латинського слова „арреllatio” – „звернення до будь-кого”, в даному випадку до вищої судової інстанції) зародилася ще в далекі часи в Римській імперії, коли можна було послідовно скаржитись на рішення нижчих судів аж до імператора. Поступово кількість апеляційних інстанцій зменшувалась.

Касаційна система перегляду виникла у Франції, а потім була сприйнята багатьма європейськими державами (в деяких країнах вона має назву „ревізійний порядок”).

Україна, приймаючи новий закон про судоустрій, визначилась, що будуть існувати такі види перегляду судового рішення: апеляція, касація, так звана повторна касація (хоча проти цього визначення можна заперечувати, виходячи з основних засад судочинства, передбачених статтею 129 Конституції України, і в проекті нового Цивільного процесуального кодексу України, схваленого Верховною Радою України у ІІ читанні, замість повторної касації існує перегляд справ у зв‘язку з винятковими обставинами), а також перегляд справ за нововиявленими обставинами.

Відмінність апеляції від касації полягає в двох аспектах:

1) апеляція подається на рішення, що не набрали законної сили, а касація – на ті, що набрали законної сили;

2) апеляційна інстанція переглядає рішення з питань факту та права, касаційна – з питань права.

Ці два аспекти тісно між собою пов‘язані, і при цьому другий автоматично випливає з першого, адже одночасне дослідження фактичних обставин, доказів, та ще й прийняття нових доказів разом з оцінкою правильності застосування норм матеріального і процесуального права можливе лише тоді, коли рішення не набрало законної сили і не почалось його виконання. І, головним чином, це пов‘язано саме з можливістю дослідження нових доказів.

Це забезпечує виконання головного завдання апеляції – дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що по-перше, сам факт подвійного розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. По-друге, внаслідок того, що рішення по суті приймають дві різні інстанції, зменшується ризик судової помилки. По-третє, краще забезпечується дотримання законності, оскільки друга інстанція наділена більшою владою. Формується початкова єдність судової практики, оскільки рішення суду вищого рівня є орієнтиром для першої інстанції, що сприяє також росту кваліфікації суддівського корпусу. Крім того, судді апеляційного суду більш неупереджені, оскільки не піддані так званому “місцевому впливу”, як судді першої інстанції.

Одним із питань оцінки апеляційного розгляду є питання, чи всі рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

В західноєвропейських процесах не всі рішення суду першої інстанції можуть стати предметом розгляду апеляційної інстанції. Так, у Франції апеляція не допускається у випадках, якщо предмет спору незначний, а саме, коли сума вимог менше 13 000 франків (у зв‘язку із зміною грошової одиниці зараз ця сума і наведені нижче перераховані в євро). Крім того, у французькому цивільному процесі по окремій категорії справ з метою процесуальної економії апеляція в загальному її розумінні взагалі не допускається. Прикладами є рішення щодо звернення стягнення на нерухоме майно, про банкрутство, про виправлення фактичних помилок тощо. В цих випадках можливим є тільки право на подання так званої “апеляції-скасування”, коли під час розгляду в суді першої інстанції мало місце суттєве порушення норм процесуального права.

Цивільні процесуальні кодекси Німеччини та Бельгії також містять обмеження апеляційного оскарження в залежності від ціни позову. В Німеччині цією граничною межею є 1 500 DM, а в Бельгії – 75 000 бельгійських франків.

Чи слід в Україні дотримуватись такого підходу, обмежуючи доступ в апеляційну інстанцію? На мій погляд, ні. Апеляція дійсно за загальним принципом може бути подана на всі рішення суду першої інстанції.

Незначні за розміром позови подаються особами малозабезпеченими. Якщо виключити цю категорію справ із компетенції апеляційних судів з метою надання їм можливості зосередитись на розгляді майнових спорів з більшою ціною позову, то це призведе до обмеження можливості судового захисту малозабезпеченої категорії громадян, що суперечить принципу доступності до судового захисту. Крім того, обмеження в оскарженні рішень судів першої інстанції може призвести до часткової “безконтрольності правосуддя”.

Що ж стосується ухвал судів першої інстанції, то тут, безумовно, має бути вибірковий підхід.

Випадки, у яких може бути оскаржено ухвали, можна поділити на дві групи, а саме: коли

1) неможливість оскарження ухвали закриває шлях до апеляції і взагалі припиняє подальший хід процесу (наприклад, відмова в прийнятті позовної заяви);

2) особа може постраждати внаслідок несвоєчасного оскарження ухвали (наприклад, ухвала про забезпечення позову).

Таким чином, головним об‘єктом апеляційного оскарження є рішення суду першої інстанції, а оскарження ухвал має виключний