Крім того, на відміну від чинного Цивільного процесуального кодексу в новому необхідно також передбачити можливість оскарження в апеляційному порядку бездіяльність суду першої інстанції, якщо він відповідно до закону зобов‘язаний вчинити певну дію.

Щодо підходів до строків оскарження в апеляційному порядку слід зазначити наступне.

В процесуальному законодавстві інших держав (Німеччина, Франція, Бельгія) цей термін визначений в один місяць.

Вказаний строк має виконувати одночасно дві функції. З одного боку - надати особам, що беруть участь у справі, необхідний час для підготовки обґрунтованої скарги , а з іншого – не затягувати момент набрання рішенням законної сили.

І для того, щоб забезпечити комплексну реалізацію цих двох функцій, необхідно передбачити в процесуальних кодексах строк, протягом якого зацікавлені в поданні апеляційної скарги особи мають повідомити суд про своє бажання оскарження.

Поряд з цим, виникає ще одне запитання щодо моменту, з якого має починатись обчислення строку на апеляційне оскарження. Тобто з моменту проголошення рішення, чи з моменту його отримання?

Аргументи є на користь однієї і другої позиції. Якщо прив‘язувати цей строк до проголошення рішення (такий підхід існує зараз), то, начебто, на перший погляд, це обумовлено тим, що процес є усним, сторони приймають участь в ньому самі або через представників і є присутніми під час проголошення рішення. Поряд з цим, існує можливість, коли, наприклад, у разі повторної неявки сторони в судове засідання, незалежно від причин (а вони можуть бути і поважними), суд розглядатиме справу за наявності у ній достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін. Але ж і без цього виняткового випадку сторона, присутня під час проголошення рішення, часто неспроможна належним чином підготувати скаргу, не маючи копії рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, що строк на оскарження знаходиться також в залежності від працівників суду. Так, він може бути скорочений у зв‘язку з несвоєчасною підготовкою копії рішення суду.

Тому, на мій погляд, обчислення строку на апеляційне оскарження має починатись з моменту отримання копії рішення.

Подібна практика існує і в інших країнах. Так, у Франції апеляційне оскарження починається з дня офіційного доведення рішення до відома сторін, в Німеччині – з моменту вручення рішення.

Щодо визначення кола осіб, які мають право подати апеляційну скаргу, то в цьому питанні слід було б змінити існуючий в чинному цивільному процесі підхід.

Наявність зацікавленості в перегляді рішення обумовлена тим, що особа, яка подає скаргу, справу програла, тобто їй повністю чи частково відмовлено в задоволенні вимог. А тому не мають права оскаржити рішення суду першої інстанції ті, що повною мірою задоволені постановленим на їх користь рішенням. Наприклад, рішенням суду задоволені всі зазначені в позовній заяві вимоги позивача.

Крім того, останнім часом багато дискусій точиться навколо питання, куди ж має подаватись апеляційна скарга. Зараз вона подається через суд першої інстанції, який ухвалив рішення, при цьому останній наділяється правом оцінки скарги встановленим законом вимогам і правом її повернення для усунення недоліків. Практика, а також досвід інших країн показує, що цей підхід треба докорінно змінювати в зв‘язку з тим, щоб не допускати можливості зловживань з боку місцевих судів, що призводить до позбавлення сторін гарантованого Конституцією України права на апеляційне оскарження рішення. Скарга має подаватись безпосередньо до суду апеляційної інстанції, яка і буде її оцінювати і далі витребовувати справу із суду першої інстанції. А для того, щоб останній не зміг у зв‘язку з відсутністю інформації про оскарження рішення звернути його до виконання, треба в процесуальному кодексі передбачити обов‘язок сторони одночасно направляти копію апеляційної скарги в суд першої інстанції.

Розглядаючи переваги і недоліки запровадження повної (існує у Франції та Бельгії) та неповної апеляції (притаманна процесуальному праву Німеччини), дійсно більше схиляєшся до висновку, що неповна апеляція дисциплінує скаржників і позбавляє їх можливості навмисно не подавати якісь докази в суд першої інстанції з тим, щоб перенести розгляд в апеляційний суд.

Але ж при виборі повної апеляції також можна запровадити певні заходи, які б також стимулювали дисциплінованість скаржника, який з власної вини не представив доказ суду першої інстанції. Таким заходом могло б стати покладення на цю особу, навіть у випадку задоволення скарги і вигравання справи, судових витрат, якщо рішення на її користь було винесено на підставі нових доказів, які могли бути подані до суду першої інстанції.

Де і на якій стадії можна послатись на нові докази в повній і неповній апеляції?

Оскільки при повній апеляції розгляд справи здійснюється повністю заново, то подання нових доказів, крім зазначення в апеляційній скарзі, можливо на будь-якій стадії судового розгляду до ухвалення рішення.

При неповній апеляції подання нових доказів можливо тільки в апеляційній скарзі або запереченні на неї. При цьому нові факти чи засоби доказування, які мають значення для справи, мають прийматися апеляційним судом лише в тих випадках, коли суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у їх прийнятті, або коли неможливість їх подання раніше зумовлена поважними причинами.

Крім того, під час вирішення питання допуску до розгляду апеляційним судом нових доказів при неповній апеляції постає питання, на кого ж покладатиметься обов‘язок доводити, що сторона навмисно або навпаки ненавмисно не подала їх суду першої інстанції. Для вирішення цього питання можуть існувати два підходи. Перший – це покласти доведення ненавмисного неподання на особу, яка подала апеляційну скаргу, а другий - це доведення факту навмисного неподання протилежною стороною, оскільки саме