Якщо ж особі про додаткові докази, які об‘єктивно існували на момент розгляду справи в суді першої інстанції, стало відомо після вирішення справи, а до цього вона не знала й не могла знати про їх існування, то це є підставою для перегляду справи у зв‘язку з нововиявленими обставинами.

При розкритті питання меж розгляду справи судом апеляційної інстанції віддається перевага підходу, згідно з яким при встановленні порушень закону судом першої інстанції, які призвели до неправильного застосування норм матеріального або порушення норм процесуального права, суд апеляційної інстанції може вийти за межі заявлених в апеляційній скарзі вимог. На мою думку, цей підхід має існувати в комплексі з іншим правилом - заборона звороту до гіршого. Кримінальному процесу цей принцип вже давно відомий.

Становище сторони, що подала апеляційну скаргу, не може стати гіршим, ніж те, яке вона отримала в суді першої інстанції.

Принцип заборони звороту до гіршого є гарантією того, що у сторони, не задоволеної рішенням суду першої інстанції, не має бути побоювань в тому, що після оскарження рішення її становище може погіршитись. В іншому випадку це призведе до завуальованого обмеження права на апеляційне оскарження.

Ще одним питанням характеристики апеляційного провадження є участь сторін у розгляді справи.

На мій погляд, питання розгляду справи в апеляційній інстанції з обов‘язковою участю сторін чи без такої слід, перш за все, пов‘язувати з тим, передбачена процесом повна чи неповна апеляція.

Як було вище зазначено, при повній апеляції подання нових доказів, а тому і пояснень, крім зазначення в апеляційній скарзі, можливо на будь-якій стадії судового розгляду до винесення рішення. В такому випадку слухання справи має відбуватись з обов‘язковим викликом сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

А при неповній апеляції, враховуючи той факт, що подання нових доказів можливо тільки в апеляційній скарзі або відгуку на неї, явка зазначених осіб до суду апеляційної інстанції не є обов‘язковою, якщо сторони ці нові докази не подавали і не виявили бажання приймати участь у розгляді справи.

Виникають також ряд дискусій навколо питання щодо наділення судів апеляційної інстанції повноваженнями направляти справи на новий розгляд.

Підхід, згідно з яким за результатами перегляду справи суд апеляційної інстанції не повинен направляти справу на новий розгляд, має право на життя. Такий принцип був закладений ще в російський Статут цивільного судочинства 1864 р., який не допускав можливості повернення апеляційним судом справи до суду першої інстанції для нового розгляду.

Але існують такі порушення норм процесуального права, які неможливо або недоцільно виправляти в апеляційному суді. Неможливо, наприклад, в суді апеляційної інстанції виправити ситуацію, коли рішення ухвалено чи підписано не тим суддею, який розглядав справу. Разом з тим, треба також зважувати на те, що апеляційний суд, не дивлячись на повноваження перегляду рішення з питань факту і права, не слід перетворювати в суд першої інстанції.

Хотілося б декілька слів також сказати про можливість висувати нові вимоги в апеляційній інстанції.

Цей підхід є неприпустимим.

Під новими вимогами слід розуміти, по-перше, вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції, а по-друге, - вимоги, пред‘явлені до особи, що не брала участі в суді першої інстанції. А тому не вважаються новими вимогами ті, що випливають безпосередньо з першочергових вимог і спрямовані на ті ж цілі, навіть якщо вони пов‘язані з новими підставами і мотивами. Наприклад, вимога збільшити виплату відсотків, розмір яких збільшився у зв‘язку з часом розгляду справи.

Можливість пред‘явлення нових вимог в апеляційній інстанції суперечить принципу процесуальної економії. Суд другої інстанції під приводом апеляції не має права вирішувати справи щодо нового позову і підміняти тим самим суд першої інстанції.

Разом з тим, враховуючи вищенаведені дві обставини, що суд апеляційної інстанції зв‘язаний заявленими в суді першої інстанції вимогами, а також межами апеляційної скарги, слід надати йому можливість залучати відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Не менш цікавим для розгляду є касаційний перегляд справи.

Касаційне провадження – це так званий “правовий нагляд” за судовими рішеннями. До повноважень суду касаційної інстанції віднесено перегляд справи з питань права (матеріального і процесуального), тобто рішення переглядається тільки в правовому аспекті. Наступною особливістю цієї інстанції є те, що предметом її розгляду є рішення, що набрали законної сили.

Конституція України, окреслюючи основні засади судочинства, передбачила забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Таким чином, процесуальне законодавство в залежності від категорії і специфіки справ може передбачити ці випадки.

В деяких державах, як і для допуску до апеляційної інстанції, існує майновий ценз. Так, в Німеччині ціна позову за ревізійною скаргою має бути більшою, ніж 60 000 DM. Але ж законодавець не обмежився тільки ціною позову. Для прийняття до провадження ревізійної скарги необхідно також, щоб справа мала принципове значення. При цьому кодекс розкриває поняття „принципове значення”, в основу якого завжди покладається питання права. В німецькій процесуальній теорії склалась думка про те, що в майбутньому залишиться тільки один критерій для прийняття ревізійної скарги до провадження – це принципове значення справи, в не залежності від ціни позову, як це зараз існує для трудових спорів, оскільки в інтересах охорони права і його