Головне заперечення проти визнання вини структурним елементом суспільної небезпечності діяння зводиться до того, що в такому випадку довелося б розглядати дії не-осудних, які заподіяли шкоду суспільним відносинам, не як суспільне небезпечні, тому що багатьма вченими суспільна небезпечність поділяється на об'єктивну (дії нео-судних і невинні дії) і суб'єктивну (винні дії).

У процесі застосування кримінально-правових норм суспільна небезпечність діяння є критерієм: 1) кваліфікації злочинів (відмежування злочинів від інших правопору-шень; відмежування злочинів від діянь, що через малозначущість не с суспільне небезпечними; розмежування зло-чинів як таких); 2) індивідуалізації кримінальної відпові-дальності і покарання. При цьому показником рівня суспільної небезпечності злочину є (має бути) санкція відповідної статті (частини, пункту статті) Кримінального кодексу,

Кримінальна протиправність є формальною ознакою злочину, Суть цієї ознаки злочину в тому, що злочином може бути визнане лише діяння, передбачене як таке (як злочин) безпосередньо кримінальним, а не будь-яким іншим законом. Як уже зазначалося, в чинному кримі-нальному законодавстві склади конкретних злочинів перед-бачені в Особливій частині Кримінального кодексу. Проте можливо, що на певних етапах розвитку суспільства окремі склади злочинів будуть сформульовані в інших, крім Кримінального кодексу, законах прямої дії, що й мало місце до введення у вересні 1996 р. національної валюти України, оскільки кримінальна відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання була передбачена не Кримі-нальним кодексом, а Указом Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 р. Цей Указ, очевидно, є чин-ним і понині, оскільки при виявленні фактів вчинення особою передбачених ним дій вона в принципі має притягатись до кримінальної відповідальності за цим Указом.

Протиправність означає закріплення в кримінальному законі принципу "nullum crimen sine leqe" (немає злочину без вказівки про це в законі). Яка б не була суспільна небезпечність того чи іншого діяння, доки воно не буде визнане злочином кримінальним, а не будь-яким іншим, законом, кримінальної відповідальності воно тягти не повинно.

Соціально-економічні зміни в нашому суспільстві, пов'язані зі становленням нових економічних відносин, по-роджують появу діянь, які в умовах соціалістичної еко-номіки не могли бути вчинені: обмеження конкуренції, прояви монополізму, протидія законній підприємницькій діяльності тощо, або ж зумовлюють підвищення ступеня суспільної небезпечності певних дій чи навпаки, втрату певними діяннями суспільної небезпечності взагалі, чи суттєве зниження її рівня. Але доти, доки такі зміни в оцінці суспільної небезпечності конкретних дій не будуть відображені в кримінальному законі, відповідно дії або не можуть визнаватися злочином, незважаючи на їх високу суспільну небезпеку, або ж навпаки, формально вважатися злочинними, аж поки відповідні норми не будуть вилучені з кримінального закону.

Закріплення в законі безпосередньо формальної ознаки злочину також означає, що не допускається застосування кримінального закону за аналогією. Як відомо, до 1958 р. у радянському кримінальному праві у визначенні поняття злочину вказівки на його найважливішу ознаку — протиправність — не було, а навпаки, законодавче була закріп-лена можливість застосування кримінального закону за аналогією. Так, у ч. 2 ст. 7 Кримінального кодексу УРСР 1927 р. було записано: "якщо тієї чи іншої суспільне небезпечної дії безпосередньо не передбачено в цьому Ко-дексі, то підстави і межі відповідальності за неї, а також заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями Кодексу, в яких передбачені злочини найбільш подібні важливістю та характером".

2. Причетність до злочину.

Заздалегідь не обіцяне переховування злочину може виявлятися у; 1) переховуванні злочинця; 2) приховуванні знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом.

Переховування злочинця (як виконавця, так й інших співучасників злочину) — це надання таким особам схови-ща або засобів пересування для того, щоб вони змогли уникнути переслідування; забезпечення їх чужими чи під-1 робленими документами щодо їх особи або щодо місця їх перебування під час вчинення злочину (для створення алібі), Це може бути і зміна зовнішності злочинця тощо. Приховування знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шля-хом — це приховання всього того, що може мати значення для виявлення злочину і встановлення особи злочинця.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з вказаних дій, незалежно від того, вдалося чи не вдалося особі, яка його приховувала, досягти своєї мети.

Приховування злочину передбачає наявність прямого умислу. Винний усвідомлює, що він переховує злочинця або приховує злочин, і бажає діяти таким чином для досягнення своєї мети — перешкодити правоохоронним ор-ганам виявити злочинця чи розкрити злочин. Для наяв-ності складу цього злочину необхідно також встановити, що суб'єкт усвідомлював, який конкретно злочин він при-ховує. Наприклад, якщо особа вважає, що вона приховала розбій, хоча потім з'ясовується, що фактично був прихова-ний бандитизм, то вона буде відповідати за приховування розбою, а не бандитизму. У випадках, коли заздалегідь не обіцяне приховування злочину стає спеціальною метою вчинення особою іншого злочину, такого, приміром, як завідомо неправдивий донос, завідомо неправдиве показан-ня, перешкоджання явці свідка, потерпілого, експерта до суду, примушування їх до відмови від дачі показань, то така особа підлягає відповідальності відповідно за статтями 177, 178, 180. Особа, яка зберігала чуже майно в своєму помешканні, але не усвідомлювала того, що таке майно здобуто злочинним шляхом, не може відпо-відати за вчинення злочину.

Заздалегідь не обіцяне приховування злочинів, передба-чених