Прогібіторний позов – був подібний до негаторного позову, однак відрізнявся від нього тим, що міг бути пред’явлений, якщо порушення права власності ще не відбулося, але відбудеться в майбутньому.

Actio in rem Publiciana – за змістом був практично подібний до індикаційного, але стосувався конкретних юридичних казусів.

Права на чужі речі.

Виникнення, поняття і види прав на чужі речі.

Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а)сервітути; б)емфітевзис і суперфіцій; в)заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право – це породження пізніших часів.

Права на чужі речі за римським приватним правом з певними застереженнями можна поділити на дві групи:

Права користування чужими речами. Це сервітути, які могли бути персональними або преюдиціальними, а також емфітевзис і суперфіцій, що являли собою обмежені речові права на землю.

Права розпорядження чужими речами, до яких належала іпотека, сутність якої в тому, що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у разі неповернення боргу.

Сервітути: поняття та види.

Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чужою річчю.

Найдавнішими є сільські предіальні сервітути. Першими з’явилися такі життєво важливі для сільського господарства сервітути, як:

право проходу через чужу ділянку;

право проходу і прогону худоби через чужу ділянку;

право проходу, прогону худоби і проїзду возом;

право провести воду з ділянки сусіда на свою землю.

Дещо пізніше, зі зростанням міста Риму, з’явилися міські предіальні сервітути, першим з яких певно був servitus cloacae mittendae – право провести через чужу дільницю нечистоти зі свого двору в більшу міську клоаку.

Ситуація дещо змінилася після появи у II ст. до н.е. персональних сервітутів, тобто таких, що пов’язані не з певною річчю, а належать певній особі.

Загалом, у період принципату сервітут трактується як речове право користування чужою річчю в одному або кількох відношеннях.

Засобами встановлення сервітутних прав були:

mancipatio – для сільських предіальних сервітутів;

in jure cession – для всіх сервітутів;

deduction – обумовлювання сервітуту на річ, що відчужується, на користь відчужувача при манципації або цесії;

legata – (легат, заповідальнийвідказ);

usucapio – (придбання сервітуту за давниною).

Припинялися сервітути внаслідок:

загибелі однієї з речей, між якими існував „сервітутний зв’язок”;

смерті або capitis deminutio сервітуарія при персональних сервітутах;

поєднання в руках однієї особи права власності й сервітуту;

відмови сервітуарія від сервітутного права на користь власника „обслуговуючої” речі;

некористування сервітутом протягом 1 року для рухомості або 2 роки для нерухомості.

Захист здійснювався за допомогою actio confessoria: сервітуарій міг вимагати від будь-якої особи не перешкоджати йому здійснювати сервітутні права. Протилежним йому був actio negatoria, за допомогою якого власник міг доводити, що річ вільна від сервітутів.

Емфітевзис і суперфіцій.

Emphyteusis, jus in agro vectigali (емфітевзис). Формування цього інституту в римському праві було зумовлено прагненням перетворити необроблені великі наділи землі в продуктивні сільськогосподарські угіддя. Отож, емфітевзис – довгострокове, відчужуване й успадковувань право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Superficies. За загальним правилом все пов’язане з землею належало власникові землі. Так поступово сформувався суперфіцій – довгострокове, відчужуване й успадковуване право користування чужою землею для забудови.

Право застави.

Формування заставного права було зумовлено саме прагненням гарантувати виконання зобов’язань боржником.

Отже, застава – це засіб забезпечення виконання зобов’язання, який встановлює речове право заставодержателя на предмет застави.