По-четверте, збереження пріоритетної ролі судової практики полєднується з масштабним і стрімким розвитком галузевого законодавства. Але його кодификація, на відміну від континентального права, відбувається скоріше у виді консолідації актів і норм. Збірники законів, служать різновидами систематизованих збірників діючих актів і Зводу законів.

По-п'яте, спостерігається чимале розходження в юридичній термінології Англії і США.

Обидві системи права – англійська й американська – ніколи цілком не збігалися. Однак не слід перебільшувати, що існують між ними розбіжності, тому що обидві правові системи мають загальну основу, і це дуже істотно і, у всякому разі, досить для того, щоб американці самі без усяких коливань вважали себе членами родини загального права. Але реальність, що коштує за цим почуттям, говорить про диверсифікованість двох правових систем.

3. ІНШІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ

3.1. Родина скандинавського права

Скандинавське право – у порівняльному правознавстві виділяється як самостійна правова система, у якої входять Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія і Фінляндія. Римське право зіграло безсумнівно менш помітну роль у розвитку правових систем у скандинавських країнах, чим у Франції й у Німеччині. Судова практика грає тут більш значиму роль, ніж у країнах континентальної Європи. У той же час скандинавське право не можна віднести і до системи загального права, оскільки воно майже не має таких характерних ознак загального права, як правило прецеденту, техніка розходжень, особлива роль процесуального права.

Своєрідність географічного положення, подібність укладу життя, найтісніші економічні, культурні і політичні зв'язки між північними державами Європи сприяли формуванню загального юридичного мислення і правової культури. Вплив університетів у скандинавських країнах було загальновизнаним. Вихідним пунктом формування права скандинавських країн стали два законодавчих акти, два зводи: Кодекс короля Християна V, прийнятий у Данії в 1683 р. (у 1687 р. його дія була поширена на Норвегію за назвою "Норвезьке право"), і Звід законів Шведської держави 1734 р.

Скандинавське право являє собою єдину систему не тільки в силу подібності історичних шляхів розвитку права, особливостей законодавства, джерел права. Особливу роль тут грає те, що скандинавські країни тісно співробітничають в області законодавства і цей процес, що почався наприкінці минулого століття, призвів до появи значного числа уніфікованих актів, рівно діючих у всіх державах-учасниках. Законодавчі акти цих країн не мають, як правило, загальних частин і присвячені конкретно-регулюючим нормам, хоча їхня подібність із законами країн континентальної Європи стає усе більш очевидним. Позначється інтенсивність міждержавного співробітництва й обміну правовою інформацією, а також спільної теоретичної розробки в області права.

Зрозуміло, не можна цілком виключати і навіть недооцінювати відомий вплив на систему скандинавського права систем загального і романо-германского права. Воно було неоднаковим протягом історії і по-різному виявлялося стосовно до окремих галузей права, і насамперед до цивільного права. У сучасний період такий вплив стає ще більш помітним, особливо в зв'язку з перебуванням північноєвропейських країн під егідою наддержавного права Європейського союзу і Ради Європи. І все-таки специфіка північноєвропейської правової родини очевидна.

3.2. Родина мусульманського права

Мусульманське право продовжує бути однієї з великих систем сучасного світу і регулює відносини між більш ніж 800 мільйонами мусульман. Близько 800 мільйонів мусульман становлять більшість населень у трьох десятках держав і значима меншість – в інших. Але жодне з цих держав не керується винятково мусульманським правом. Усюди звичай чи законодавство вносять або доповнення, або поправки в це право, хоча, в принципі, його авторитет є безперечним.

Мусульманське право, на відміну від раніше розглянених правових систем, не є самостійною галуззю науки. Воно лише одна зі сторін релігії ісламу. Ця релігія містить, по-перше, теологію, що встановлює догми й уточнює, у що мусульманин повинний вірити; по-друге, шаріат, що наказує віруючим, що вони повинні робити і чого не повинні. Шаріат означає в перекладі «шлях проходження» і складає те, що називають мусульманським правом. Він являє собою сукупність чи норм правил, витягнутих з божественних одкровень, яким зобов'язаний йти віруючий мусульманин, якщо він хоче правильно виконувати свій релігійний обов'зок. Сказане з всією очевидністю показує кардинальну різницю між ісламським і західним правом. Ісламське право є результатом божественного одкровення і внаслідок цього не спирається на авторитет якого-небудь земного творця права. Ісламське право, як право божественне, є в принципі незмінним. Тому ісламській юриспруденції далекий історичний підхід до права як до функції мінливих умов життя в будь-якому визначеному суспільстві. Тим більше що, право дароване людині Аллахом раз і назавжди. Суспільство пристосовується до права, а не породжує його, щоб використовувати як інструмент для розв'язання щоденно виникаючих нових життєвих проблем. Це право застосоване, у принципі, тільки у відносинах між мусульманами. Релігійний принцип, на якому це право ґрунтується, відпадає, коли одна зі сторін не є мусульманином.

Мусульманське право має чотири джерела права. Це насамперед Коран – священна книга ісламу; потім Сунна, чи традиції, зв'язані з посланцем бога; по-третє, іджма, чи єдина угода мусульманського суспільства; нарешті, по-четверте, кіяс, чи судження за аналогією.

Основою мусульманського права, як і всієї мусульманської цивілізації, є священна книга ісламу – Коран, що складається з висловлювань Аллаха останньому з його пророків і посланців Магомету. Коран – безперечно перше джерело мусульманського права.

Сунна розповідає про буття і поведінці пророка, прикладом якого повинні керуватися віруючі. Сунна – це збірник адатів, тобто традицій, що стосуються дій і висловлювань Магомета, відтворених цілою низкою посередників. Адати поділяють на автентичні, хороші і слабкі.