Потрібно визнати, що після внесення змін і доповнень в статтю 3 КЗпП України Указом Президії Верховної Ради У РСР від 27 травня 1988 p., законами України від 20 берез-ня 1991 р. та від 5 липня 1995 p. в принципі збереглася пра-вова модель "вузької" сфери. У той же час істотно розшири-лося коло осіб як тих, що охоплюються трудовим законодав-ством, так і тих, що знаходяться в зоні автономного регулю-вання їхньої праці.

Передусім з'явився і в нашому вітчизняному законо-давстві термін, що раніше не визнавався, — "найманий праців-ник". Згідно зі ст. З КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої приналежності, а також осіб, які працюють за тру-довим договором з фізичними особами. У даній статті не вживається термін "найманий працівник", однак посилання до трудового договору як підстави виникнення таких відно-син, підтверджує цей висновок. Визначення поняття "найманий працівник" дано у більш сучасному акті - Законі України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (кон-фліктів)" від 3 березня 1999 p., згідно з яким, найманий пра-цівник — це фізична особа, яка працює за трудовим дого-вором на підприємстві, в установі та організації, в їх об'єднан-нях або у фізичних осіб, які використовують найману працю (ст. 1). Терміни "наймана праця", "наймані працівники" ста-ли базовими поняттями і застосовуються у законах і підзаконних нормативно-правових актах.

Наймана праця, що здійснюється у рамках трудового до-говору, характеризується наступними правовими ознаками:

праця юридичне несамостійна, а така, що протікає у рамках визначеного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи); не на основі власних коштів виробництва, а за рахунок коштів (ка-піталу) власника; не на свій страх і підприємницький ризик, а шляхом виконання у роботі вказівок та розпоря-джень власника або уповноваженого ним органу і під гаран-товану оплату; виконання роботи певного виду (трудової функції); трудовий договір, як правило, укладається на невизначений строк і лише у випадках, передбачених законо-давчими актами, — на визначений строк; здійснення трудо-вої діяльності відбувається, як правило, у колективі праців-ників (трудовому колективі); виконання протягом встанов-леного робочого часу певної міри праці (норм праці); отри-мання від роботодавця у встановлені терміни винагороди за роботу, що виконується; забезпечення роботодавцем га-рантій у встановлених випадках; участь роботодавця у фінан-суванні соціального страхування працівника.

Правове регулювання праці категорій працівників, "подіб-них" до найманих — державних службовців, прокурорсько-слідчих працівників, суддів — регулюється спеціальними законами, а в частині, не врегульованій таким чином — зако-нодавством про працю. Разом з тим спостерігається процес зближення правового статусу цих категорій працівників, зок-рема, в питаннях надання гарантій відносно зайнятості, нор-ми робочого часу, часу відпочинку, матеріальної відповідаль-ності, соціальних гарантій, пов'язаних з материнством. Пле-нум Верховного Суду України в п. 12 постанови №9 від 1 листопада 1996 року " Про застосування Конституції Украї-ни при здійсненні правосуддя "(Право України. — 1996. — №12. - С. 91 —94) роз'яснив, що не можуть застосовуватися як такі, що протирічать ч. З ст. 43 Конституції України відомчі положення і статути про дисципліну, що передбачають мож-ливість переведення працівника без його згоди на іншу ро-боту в порядку дисциплінарного стягнення.

Не поширюється трудове законодавство на проходження служби військовослужбовцями, їхні трудові відносини регу-люються Статутами внутрішньої служби Збройних Сил України, стройовим статутом, статутом гарнізонної та вартової служби, Дисциплінарним статутом ЗС України. Ці акти затверджено Законом України від 24 березня 1999 p. (Відо-мості Верховної Ради України. — 1999. — №22—23. — Ст. 194-197).

Однак соціальні гарантії і відносно цих осіб повинні до-тримуватися. Норми Закону України "Про соціальний і пра-вовий захист військовослужбовців і членів їх сімей" від 20 грудня 1991 p. (зі змін. і доп.), що регламентують права військовослужбовців щодо проходження служби (ст. 8), служ-бового часу і часу відпочинку, відпустки (ст. 10), охорони здоров'я (ст. 11), соціальних гарантій прав членів сімей військовослужбовців (ст. 18) свідчать про те, що в основу їх покладені відповідні положення трудового законодавства. Треба вважати, що з переходом військової служби на кон-трактну систему, ця тенденція буде посилена.

Відносно працівників воєнізованої охорони слід вважа-ти, що їх трудові відносини повинні регулюватися трудовим законодавством, оскільки такі працівники укладають тру-довий договір з певним підприємством, установою, організа-цією. Особливості їх трудових відносин цілком узгоджують-ся із принципом диференціації трудового права. Для таких працівників при прийомі на роботу визначається трудова функція, її обсяг, оплата праці, місце роботи, режим роботи. Такі суттєві умови трудового договору не можуть бути змінені в односторонньому порядку роботодавцем і вимага-ють згоди працівника. Основною ознакою, що відрізняє пра-цю таких суб'єктів, є їхній правовий зв'язок із конкретним роботодавцем (організацією), а не з державою в цілому, як це має місце при виконанні військової служби.

Відносини щодо проходження служби в органах Мініс-терства внутрішніх справ України регулюються Законом України "Про міліцію", Положенням про проходження служ-би рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим відповідно до постанови Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 p. постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 p. №114, Дисциплінарним стату-том органів внутрішніх справ України, затвердженим Ука-зом Президії Верховної Ради УРСР від 29 липня 1991 р. На думку В. Воловика, який дослідив особливості правового ста-тусу військовослужбовців і співробітників органів внутрішніх справ, є підстави