Проте Верховний Суд України з цього питання має іншу думку. Так, при касаційному вирішенні справи X., котрий був звільнений з органів внутрішніх справ за п. 66 "е" Поло-ження про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України (за порушення дисципліни), судова колегія в цивільних справах вважала, що суд дійшов обгрунтованого висновку, що накази про звільнення X. є незаконними. Разом з тим касаційною ухва-лою було виключено із резолютивної частини рішення суду посилання на те, що X. має бути поновлений на попередній посаді начальника відділу Керченського міського управлін-ня ГУ МВС. Судова колегія мотивувала це рішення тим, що згідно з п. 21 Положення особи, які належать до складу органів внутрішніх справ України, зобов'язані проходити службу там, де це викликається інтересами служби й застережено в наказах прямих начальників. Тому визначення судом місця проходження служби особи, на яку поширюється дія названо-го Положення та Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, суперечить чинному законодавству (Вісник Верховного Суду України.-1998. -№4.-С. 19-20). Звер-тає на себе увагу те, що таке твердження судової колегії су-перечить постанові Пленуму Верховного Суду від 1 листопада 1996 p. №9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", де як раз вказані положення розгля-даються як такі, що не можуть застосовуватись, оскільки протирічать ст. 43 Конституції про заборону примусової праці. Слід зазначити, що у демократичній державі, якою є Україна, норми відомчих положень, що регулюють трудові відноси-ни співробітників органів внутрішніх справ, мають бути приведені у відповідність із міжнародними правовими стан-дартами. Не можна розглядати як однорідну службову діяльність військовослужбовців і осіб начальницького і ря-дового складу органів внутрішніх справ. Останні при вступі на посаду укладають трудовий договір і те, що така робота називається "службою" не змінює природи трудових відно-син названої категорії осіб, — вони є найманими працівни-ками з усіма витікаючими юридичними наслідками. Від них не можна вимагати виконання роботи, не обумовленої тру-довим договором при вступі на роботу, не можна примушу-вати працювати з перевищенням загальної норми робочого часу, встановленої в Україні. Як відомо, на практиці це має широке розповсюдження.

Як уже зазначалося, одним із основних принципів права Європейського Союзу є принцип юридичної ясності. Врахо-вуючи важливість для правозастосовчої практики юридич-ної ясності у галузевій приналежності норм, що регулюють трудові відносини названих вище категорій осіб, необхідним видається приділити цьому питанню достатню увагу і місце у новому Трудовому кодексі України. Тут має бути чітко визначена сфера дії трудового права, зокрема, для тих кате-горій працівників, щодо правового регулювання праці яких точаться наукові дискусії, в той час як трудові права люди-ни для них порушуються, і законодавча невизначеність є однією із причин такого становища. Ст. 7 КЗпП України має зазнати суттєвих змін у напрямку конкретизації усіх кате-горій працівників, трудові відносини котрих регулюватимуть-ся спеціальним законодавством, а також встановлення кри-теріїв, меж та обсягу диференціації, допустимої щодо кожної категорії.

Не можна обійти ще одного питання. Трудове право зорієнтоване на колективну працю. Трудова діяльність окре-мої особи — письменника, вченого, художника, що не пов'я-зана із застосуванням найманої праці та яка виконується влас-ними силами, на власний ризик, трудовим законодавством не регулюється. Якщо ж письменник або вчений працюють в трудовому колективі видавництва або наукової установи на основі трудового договору (контракту), то мають місце тру-дові відносини, засновані на найманій праці, і внаслідок цьо-го врегульовані трудовим правом.

Перейдемо тепер до питання про правове регулювання праці працюючих власників.

Професор B.I. Нікітінський, який ввів у науковий обіг термін "працюючі власники", доводив, що в предмет трудового права, крім відносин найманої праці, також входять трудові відносини співвласників, які не засновані на застосуванні найманої праці.

У КЗпП України збережений принцип автономного пра-вового регулювання умов праці працюючих власників. Згідно з ч. 2 ст. З КЗпП особливості праці членів кооперативів і їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників підпри-ємств з іноземними інвестиціями визначаються законодав-ством і їх статутами. Тобто правовий режим праці працю-ючих власників може мати істотні відмінності від умов, перед-бачених трудовим законодавством. Ці особливості можуть поширюватися на регулювання робочого часу і часу відпо-чинку; умов визначення трудової функції, переходу на іншу роботу; підстав і порядку відсторонення від роботи; припи-нення членських відносин; дисциплінарної і матеріальної відповідальності. Однак є суттєве застереження. Гарантії відносно зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів для таких працівників повинні надаватися в по-рядку, передбаченому законодавством про працю.

Потрібно відмітити, що вказана модель не закріплена в законодавстві належним чином. Так, в ст. З не міститься ви-черпного переліку працюючих власників, зокрема, не врахо-вані члени інших колективних підприємств, господарських товариств. Щодо працюючих власників слід було б вжити узагальнюючий термін, що враховує всі