Більш чітко з питання про сферу дії законодавства про працю відносно працюючих власників висловився Пленум Верховного Суду України в п. 35 постанови №9 від 6 листо-пада 1992 р. "Про практику розгляду судами трудових спо-рів" (з доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вер-ховного Суду України від 25 травня 1998 p. №15 "Про вне-сения змін і доповнень в деякі постанови Пленуму Верхов-ного Суду України у цивільних справах"). Пленум роз'яснив, що при вирішенні трудових спорів членів коопе-ративів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств судам слід мати на увазі, що:

1) трудові відносини в селянському (фермерському) гос-подарстві визначаються й регулюються його членами (ст. 23 Закону України "Про селянське (фермерське) господар-ство"), а в кооперативах і колективних сільськогосподарських підприємствах можуть бути визначені законодавством про них або їхніми статутами в передбачених ч. 2 ст. З КЗпП межах особливостей праці їхніх членів;

2) чинне законодавство не поширює на випадки виключен-ня з членів кооперативів або колективних сільськогосподар-ських підприємств, звільнення їх із певних посад (роботи), переведення на іншу роботу норми КЗпП, що регулюють пере-ведення на іншу роботу, підстави й порядок припинення трудо-вого договору, в тому числі статті 43, 252 цього Кодексу. Спо-ри з цих питань належить вирішувати виходячи з відповід-них норм законодавства про кооперативи й зазначені підприєм-ства або з норм їхніх статутів чи інших нормативних актів;

3) якщо актами чинного законодавства про кооперативи й колективні сільськогосподарські підприємства або їхніми статутами чи іншими нормативно-правовими актами вре-гульовано питання про трудову дисципліну, види дисциплі-нарних стягнень і порядок їх застосування, то слід виходити з цих актів, а не загальних положень КЗпП;

4) у справах про оплату членам кооперативу чи підпри-ємства вимушеного прогулу в зв'язку з їх незаконним ви-ключенням, звільненням з посади (роботи), переведенням на іншу роботу тощо правила п. 8 ст. 134 і ст. 237 КЗпП застосо-вуються до винних у цьому посадових осіб, притягнутих до участі в справі на підставі ст. 109 ЦПК, у тому разі, коли питання щодо їх матеріальної відповідальності не врегульовано статутами чи іншими внутрішньогосподарськими нор-мативно-правовими актами, які мають застосовуватися в та-ких випадках (Вісник Верховного Суду України. —1998. — №3.-С.31).

Проводячи порівняльний аналіз правового регулювання трудових відносин в країнах СНД, російські вчені В. Глазирін і О.Терпугова дійшли висновку, що питання щодо най-маних працівників вирішено однаково: на них поширюється трудове законодавство незалежно від форми власності підприємства, на якому вони працюють. Відносно регулю-вання трудових відносин, заснованих на членстві в корпора-тивних організаціях, існують дві моделі. За першою моделлю такі відносини регулюються законодавчими актами про відповідний вид корпоративної організації та її статутом. За другою — вказані відносини регу-люються законодавством про працю з певними особливостя-ми, передбаченими законодавством і установчими договора-ми, а також локальними актами відповідних корпоратив-них організацій. Імовірно, що перспективи розвитку трудового права по-лягають у встановленні диференціації не за категорією най-маних працівників, а в залежності від того, .про яку працю йдеться — найману, залежну від роботодавця, чи самостійну, незалежну, коли працюючий сам для себе виступає робото-давцем. Трудове право являє собою систему норм, котрі містять комплекс, з одного боку, гарантій для найманого працівника, з другого, — певних обмежень для роботодавця. Ясно, що така модель є прийнятною лише для першої категорії праців-ників — найманих — і цілком є неприйнятною для другої категорії — самостійних, незалежних працюючих. Працюючі співвласники можуть врегулювати процес своєї праці, однак це право належить тільки їм самим, оскільки їхня трудова діяльність юридичне ні від кого іншого не залежить. Слід підкреслити, саме юридичне не залежить, оскільки економічна залежність має місце для усього суспільства рівною мірою. Разом з тим для інших галузей права — соціального забез-печення, податкового — не може мати значення організацій-но-правова форма, у якій відбувається праця. Сплата податків, страхових платежів до фондів соціального забезпечення по-винні будуватися на рівних засадах.

Потрібно відмітити, що в останні десятиріччя на Заході спостерігається експансія трудового права, поширення де-яких його захисних положень на так званих автономних (не-залежних) працівників (ремісників, дрібних торговців, осіб вільних професій), а також на членів виробничих коопера-тивів, сімейних підприємств, на державних службовців. Ок-ремі норми трудового права застосовуються до поліцейських і військовослужбовців.

Очевидно, що тенденція до розширення сфери дії трудового права в країнах з розвиненою ринковою економікою збережеться і надалі, як вважає професор І.Я. Кисельов, котрий пише про можливість подальшого розширення сфери дії трудового права, і, зрештою, навіть зміни предмета його регулювання, яким стане застосування праці як залежних, так і незалежних працівників, співучасників колективної власності різних видів, зайнятих у трудовому і виробничому процесі. Але це питання майбутнього Це досить дискусійне питання. Мова йде не про те, що буде записано у законі, а про те, що має бути там встановле-но. Адже відомо, тільки той закон правовий, що відповідає реальним суспільним потребам, і тільки такий закон діє. Можна досхочу рекламувати норми діючого трудового за-конодавства про гарантії, наприклад, щодо необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу (зокрема вагітній жінці), обо-в'язкового встановлення власником неповного робочого часу на вимогу певної категорії працівників, погоджувальної форми укладення контракту, обмеження надурочних