розширення масштабів громадських робіт, організація їх проведення та фінансування з урахуванням якісного складу безробітних і соціально-економічних потреб регіонів та інші заходи.

Державою визначено основні напрямки розвитку трудово-го потенціалу в Україні на період до 2010 року (Основні напрямки розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року: Схвалено Указом Президента України від З серпня 1999 p. №958/99 // Офіційний вісник України. — 1999. — №31). Трудовий потенціал — сукупна чисельність громадян працездатного віку, які за певних ознак (стан здо-ров'я, психофізіологічні особливості, освітній, фаховий та інте-лектуальний рівні, соціально-етнічний менталітет) здатні та мають намір провадити трудову діяльність.

Основні напрями розвитку трудового потенціалу спря-мовано на процеси модернізації у сфері зайнятості відповід-но до потреб структурної перебудови господарського комп-лексу країни і розбудови соціальне орієнтованої економіки. У сфері зайнятості йдеться про створення матеріально-тех-нічних і соціально-економічних передумов для продуктив-ної зайнятості населення (під продуктивною зайнятістю слід розуміти використання трудових ресурсів і корисної для суспільства праці, дохід від якої забезпечує працівникам рівень життя, достатній для відтворення їхніх фізичних, інте-лектуальних і професійних якостей (Осовий Г. Як подолати безробіття // Праця і зарплата. — 2000. — №4. — Січень). Головним у створенні таких передумов є здійснення дер-жавного регулювання ринку праці з метою постійного роз-ширення сфери прикладання праці й забезпечення надійно-го соціального захисту працюючого і непрацюючого насе-лення. Передбачено такі заходи, як оцінка загальної потреби в робочих місцях в економіці країни і формування ринку професій; визначення і забезпечення підтримки регіональ-них та галузевих пріоритетів, що стимулюють процес ство-рення нових, додаткових та збереження наявних високопродуктивних робочих місць; створення робочих місць на базі широкого розвитку малого і середнього бізнесу, самозайнятості за умов формування дійового інвестиційного і фінансо-вого механізму; максимальна легалізація нерегламентованої зайнятості за рахунок створення малих підприємств анало-гічного профілю діяльності; впровадження механізму сти-мулювання створення робочих місць для окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, військовослужбовців, звільнених з військової служби тощо);

здійснення заходів щодо перерозподілу зайнятого населен-ня між державним та недержавним секторами економіки;

зниження рівня та тривалості безробіття шляхом реалізації заходів активної політики зайнятості, зокрема через гро-мадські роботи та деякі інші заходи.

Питанням зайнятості і працевлаштування приділено ува-гу в Посланні Президента України до Верховної Ради Украї-ни "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного і соціального розвитку на 2000—2004 роки". Пріоритетним завданням визначено максимальну орієнтацію стратегії еко-номічного зростання на забезпечення продуктивної зайня-тості, скорочення безробіття. У 2000—2004 pp. ставиться за мету створення 1 млн нових робочих місць, мають бути реа-лізовані Державна програма розвитку трудового потенціалу України, п'ятирічні галузеві програми ефективної зайнятості та щорічні регіональні програми зайнятості населення. Діяль-ність органів влади буде спрямована на здійснення політи-ки ефективної підтримки самозайнятості населення, сімей-ного підприємництва, малого та середнього бізнесу, сприяння розвитку громадських робіт, посилення соціального захисту безробітних громадян та їх професійно-психологічної реабі-літації (Урядовий кур'єр. — 2000. — 23 лютого).

Відносини щодо забезпечення зайнятості та працевлаш-тування регулюються Законом України "Про зайнятість на-селення" від 1 березня 1991 p. (з подальшими змінами і доповненнями), КЗпП України (розділ ІІІ-А "Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників"), постановами Кабі-нету Міністрів України, а також соціально-партнерськими угодами і колективними договорами. Важливу роль відігра-ють акти Міжнародної Організації Праці, які встановлюють міжнародні стандарти у сфері зайнятості та працевлаштуван-ня. Йдеться про Конвенцію МОП №2 про безробіття 1919 p., Конвенцію №34 про платні бюро найму 1933 p. (переглянуті у 1949 р. Конвенцією №96), Конвенцію №44 про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин 1934 p., Конвенцію №88 про організацію служби зайнятості 1948 p., Конвенцію №96 про платні бюро з найму 1949 p. (переглянуті в 1949 p.), Конвенцію №122 про політику в галузі зайнятості 1964 p., Конвенцію №168 про сприяння зайнятості та захист від безробіття 1988 p., Конвенцію №181 про приватні агентства зайнятості 1997 p. Україною ратифіковано лише 2 Конвенції - №2 (рат. 04.02.94) та №122 (рат. 29.05.68).

Закон України "Про зайнятість населення" є комплекс-ним законодавчим актом, що містить норми адміністратив-ного права, права соціального забезпечення, трудового права. Цей Закон комплексно регулює спільний об'єкт — сферу зайнятості, й кожна з названих галузей права має тут свій предмет. На цьому прикладі наочно видно яка не проста проб-лема співвідношення системи трудового права і трудового законодавства. Можливо, доцільним було б увести у науко-вий обіг два поняття — трудове законодавство і законодав-ство про працю. У першому випадку слід розуміти акти, котрі містять виключно норми трудового права (КЗпП, за-кони про відпустки, про оплату праці, про колективні дого-вори і угоди), у другому — акти, котрі поряд з нормами трудового права містять норми інших галузей права. Якщо трудове законодавство містить систему правових норм, про-никнутих єдиними принципами, методами, засобами, прита-манними лише для сфери найманої праці, то законодавство про працю являє собою сукупність правових норм, прониза-них різними методами у різних пропорціях, і має більш широку сферу застосування — соціальну сферу.

У ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" зай-нятість визначається як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.

Згідно з ч. З ст. 1 Закону в Україні до зайнятого населен-ня відносяться громадяни, що проживають на території дер-жави на законних підставах:—

працюючі по найму на умовах повного або неповного