Соціальне партнерство в Україні: поняття і загальна характеристика

У сучасний період в Україні відбуваються процеси, які можна визначити як формування колективного трудового права. Кризовий стан економіки загострив потребу суспіль-ства досягнути соціального балансу між найманими праців-никами, власниками (роботодавцями) і державою. Зараз на-очно видно, що правовими засобами індивідуального трудо-вого права, в якому основними суб'єктами виступають інди-відуальний найманий працівник і окремий роботодавець, не вирішити нагальних проблем. На перший план виходять, умовно кажучи, суб'єкти інших "вагових категорій" — ко-лективи найманих працівників і колективи роботодавців. Узгодження соціально-економічних інтересів між вказани-ми суб'єктами, а також між ними і державою утворює цілу систему суспільних відносин, які отримали у зарубіжних країнах назву інституту соціального партнерства, котрий пронизує соціально-економічні відносини від національно-го рівня до конкретного підприємства (роботодавця).

Процес законодавчого закріплення колективно-договір-ної системи в більшості країн Заходу розпочався на почат-ку XX століття. Окремі норми колективно-договірної систе-ми було внесено до датського Цивільного кодексу в 1907 p., швейцарського Кодексу зобов'язань у 1911 р. У подальшо-му, із процесом виділення норм трудового права в окрему галузь права (законодавства), набуло поширення прийняття спеціальних законодавчих актів з колективно-договірного регулювання трудових відносин, у Норвегії такий акт прий-нятол 1915 p., Німеччині - у 1918, Фінляндії - 1924 р. У 1948 p. Міжнародна Організація Праці прийняла Конвенцію №87 про свободу асоціації і захист права на організацію, у 1949р. - Конвенцію №98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів, Рекомен-дації №91 про колективні договори (1951), №94 — про кон-сультації та співробітництво між підприємцями і трудящи-ми на рівні підприємства (1952), №113 — про консультації та співробітництво між державною владою та організаціями підприємців і трудящих (1960), Конвенцію №154 про спри-яння колективним переговорам (1981). Україна ратифікува-ла у різні роки вказані міжнародно-правові акти, таким чи-ном, вони входять до системи національного законодавства і є обов'язковими до виконання.

У країнах з розвиненою ринковою економікою ідеологія соціального партнерства глибоко проникла в соціально-тру-дові відносини, хоча його моделі в різних країнах відрізня-ються організаційно-правовим механізмом (див. Зарубіжний досвід соціального партнерства // Україна: аспекти праці. — 1998. — №1. — С. 38—43). Відомі дві моделі соціального партнерства — трипартизм і біпартизм. У тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин невелика (США, Канада, Великобританія), практикується двосторон-ня співпраця між об'єднаннями роботодавців і організація-ми трудящих. Держава може виступати в такій соціальній моделі в ролі арбітра або посередника при виникненні соці-альних конфліктів. Найбільш поширений трипартизм — три-стороння співпраця — у Франції, ФРН, Швеції, Австрії, при якому держава відіграє активну роль соціального партнера (див. Семигин Г.Ю. Социальное партнерство в современном мире. — М., 1996; Соціальне партнерство: яким йому бути? // Голос України. — 1996. — 6 травня).

У всіх країнах Центральної та Східної Європи з кінця 80-х років спостерігається докорінне оновлення трудового законодавства. Першими результатами цієї роботи були: За-кон про страйки, зміни в законодавстві щодо профспілок (1991 p.) та поправки до Трудового кодексу (1992 р.) в Угорщині; Закон про колективні переговори (1990 р.) в ко-лишній Чехословаччині; Закон про профспілки та вирішення трудових конфліктів (1991 р.) в Польщі; румунські закони про колективні договори, трудові конфлікти та профспілки (1991 p.); поправки до Трудового кодексу в Болгарії (1993 p.). Вже деякі з цих змін були предметом тристоронніх кон-сультацій. У літературі вже відзначалось, що у посттоталі-тарних державах, у тому числі в Україні, впровадження соці-ального партнерства відбувається "зверху", а не "знизу", при вирішальній ролі держави (Ляшенко Т. Соціальне партнер-ство: шлях до ринкової держави // Юридичний вісник. — 1999. - №18. - 6-12 травня).

Відносини соціального партнерства мають колективний характер, в їх основі лежить колективний інтерес сторін (Со-ціальне партнерство в Україні: перспективи законодавчого регулювання // Україна: аспекти праці. — 1998. — №2. — С. 22). Колективний характер соціального партнерства виявляється в трьох аспектах: наявності колективного інтересу усіх суб'єктів у сфері застосування найманої праці; наявності колективних відносин у цій сфері; колек-тивній структурі сторін соціального партнерства.

Світовий досвід переконливо засвідчує, що проблеми економіки і суспільного життя, в тому числі у сфері засто-сування найманої праці, вирішуються оптимально, якщо реа-лізується орієнтація не на конфронтацію, а на досягнення соціальної злагоди, узгодження інтересів різних суспільних груп. Стрижнем соціального партнерства є принцип співро-бітництва між роботодавцями і найманими працівниками, який реалізується у формах проведення переговорів, укла-дення колективних договорів та колективних угод, узгодження проектів нормативно-правових актів, консультацій при прий-нятті рішень соціальними партнерами на всіх рівнях.

Предметом соціального партнерства виступають колек-тивні відносини між соціальними партнерами із участі тру-дових колективів у встановленні умов праці; з участі трудо-вих колективів в управлінні організаціями, на яких вони працюють; щодо укладення і виконання колективних дого-ворів та колективних угод на галузевому, регіональному, на-ціональному рівнях; щодо діяльності професійних спілок та інших представницьких органів трудового колективу в соці-ально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності об'єднань роботодавців; з вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів. До сфери соціального партнер-ства входять: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості, створення додаткових робочих місць, організації оплачуваних громадських робіт, захисту населення від без-робіття; застосування найманої праці з дотриманням техні-ки безпеки, вимог з охорони здоров'я працівників у процесі праці, оплати праці й забезпечення відтворюючої і стимулю-ючої функцій заробітної плати, прав працівників на своєчас-не отримання заробітної плати; забезпечення нормального режиму праці й відпочинку; забезпечення