статтею 1243 Кодексу подружжя може скласти спільний заповіт лише відносно майна, яке є їх спільною сумісною власністю, тобто такого, що придбане ними в період шлюбу. Але, зазвичай, подружжя володіє не лише спільним майном, а й майном, набутим в порядку дарування, спадкування, особистими коштами, на які поширюється режим роздільності майна.
Крім того, із змісту статті 1243 ЦК України випливає, що після смерті одного з подружжя, той з них, що залишився живим, не вправі розпорядитися майном, зазначеним у заповіті: нотаріус накладає заборону відчуження цього майна. Не володіючи достатньою мірою правосуб'єктності він не вправі змінити або скасувати такий заповіт. За цих умов про дотримання принципу свободи заповіту годі й говорити.
Законом допускається складання секретних заповітів, тобто тих, які посвідчуються нотаріусами, без ознайомлення з їх змістом. Процедура їх складання проста: особа, яка склала секретний заповіт, подає його нотаріусові в заклеєному та підписаному конверті. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.
Запропонована статтею 1249 ЦК України процедура суто технічна та не має нічого спільного з нотаріальним процесом. Посвідчуючи правочин, згідно з вимогами статті 54 Закону України "Про нотаріат", нотаріус зобов'язаний перевірити його зміст на відповідність вимогам закону та з'ясувати дійсну волю заповідача.
Не секрет, що пересічний громадянин не має достатніх правових знань для кваліфікованого складання заповіту. Положення складеного документу можуть бути нечіткими та неузгодженими, викликати суперечки після відкриття спадщини. Насправді секретні заповіти наражаються на ризик залишитися нереалізованими. Зрештою, час покаже, наскільки цей вітчизняний варіант "традиційного англійського заповіту" приживеться на українських теренах.
Неабиякий інтерес в наукових колах викликав заповіт з умовою. Вчені й донині не знаходять єдності в своєму ставленні до цього виду заповіту (Ю.Заїка, В.Серебровський, М. Гордон, Б. Антипов, Т. Гонт). Правове регулювання заповіту з умовою закріплене в статті 1242 ЦК України. За нею заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо). Така умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини.
Раніше такі заповіти не допускалися. Незважаючи на позитивне ставлення більшості цивілістів до укладення заповітів під відкладальною умовою, поширення на них дії частини першої статті 61 ЦК УРСР виключалося. Остання не стосувалася односторонніх угод.
Нині умова, визначена заповідачем, має одне обмеження: вона не може суперечити закону або моральним засадам суспільства. В протилежному випадку вона визнається нікчемною. Умова не повинна примушувати спадкоємця вчиняти дії, що обмежують його правоздатність, обирати певну професію, місце проживання, одружуватись, тощо.
Цим модель заповіту з умовою походить на свій іспанський аналог. За Цивільним кодексом Іспанії стосовно умов заповіту застосовується загальний правовий режим, згідно з яким умови заповіту, що суперечать закону чи добрим звичаям, вважаються такими, що не написані, тому нічим спадкоємцям зашкодити не можуть.
Разом з цим положення частини третьої зазначеної статті, якими спадкоємцеві забороняється вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що він не знав про неї, або якщо настання умови від нього не залежало, здебільшого називають невдалими. Очевидно, що таке формулювання обмежує право особи на судовий захист.
В українському спадковому праві відновлений інститут виконавця заповіту, здавна відомий законодавству Росії та інших зарубіжних держав як інститут "душеприказчика". Перші згадки про нього зафіксовані в заповіті мешканця міста Новгорода Климента, залишеному в ХІІІ ст. Пізніше підтвердження існування інституту виконавця заповіту знаходимо у Литовському статуті 1529 року, ст.1025-1034 Кодексу Наполеона, Шведському кладенні 1734 р., інших джерелах.
Виконавець заповіту є обов'язковим суб'єктом спадкових правовідносин, коли йдеться про спадкування за заповітом.
В українському спадковому праві його роль є складною і багатогранною. Він не лише виконує волю заповідача, а й забезпечує охорону прав та законних інтересів спадкоємців, інших зацікавлених осіб, здійснює управління спадщиною тощо. Виконавець заповіту призначається заповідачем, спадкоємцями або з їх ініціативи – судом, а у разі відсутності спадкоємців - нотаріусом. Виконання обов'язків виконавця заповіту є добровільним, оплатним та контрольованим з боку спадкоємців.
Підводячи підсумки, хотілось би сказати, що нове спадкове законодавство є здобутком кращого світового досвіду та національних традицій, воно дає можливість особі обрати для себе прийнятну форму розпорядження своїм майном на випадок смерті, забезпечити належний захист прав та законних інтересів усіх учасників спадкових правовідносин.