Поряд із методом владних приписів, для фінансового права характерні метод субординації, метод погодження, метод рекомендації тощо, що поступово поширюються. Особливо це стосується сфери муніципальних фінансів, де органи місцевої влади та самоврядування дістають більшу самостійність у реалізації своїх повноважень, у тому числі й у фінансовій сфері. Хоч зазначені методи, як правило, застосовуються разом з основним методом фінансового права - методом владних приписів.

Отже, фінансове право - це публічна галузь права, яка містить сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі створення, розподілу й використання фондів коштів (фінансових ресурсів) держави та органів місцевого самоврядування, необхідних для реалізації їх завдань та функцій.

Слід зазначити, що вже є підстави говорити про наявність сформованого в державі фінансового права. На підтвердження цієї тези можна згадати нормотворчу діяльність парламенту України, зокрема прийняття Бюджетного кодексу України, законів у сфері грошово-кредитної системи України, закріплення на рівні законів компетенції спеціальних фінансових органів, розгляд проекту Податкового кодексу тощо.

1. РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО ПЛАНУВАННЯ У ПРОМИСЛОВО РОЗВИНЕНИХ ДЕМОКРАТИЧНИХ КРАЇНАХ ЗАХОДУ*

Однією з найпомітніших рис державного управління у промислово розвинених демократичних країнах Заходу є загальнодержавна бюджетна система. Річний бюджет є осердям організації державних фінансів, а повсякденні процедури ведення фінансових справ (наприклад, закупівля, контроль і регулювання руху платежів, фонд заробітної платні, виплати) залежать від нього. Бюджетний документ віддзеркалює рішення у відповідних сферах державних і приватних витрат. Він уособлює й пояснює фінансово-бюджетну політику уряду і те, як ця політика впливає на напрямок і темпи змін основних показників економічного зростання, включаючи рівні цін, зайнятість і відсоткові ставки. Обговорення бюджету і підготовчі заходи, що їм передують, є надзвичайно важливим засобом розробки політики за участю громадськості, якийвизначає роль уряду у житті держави. Бюджетний цикл є організаційною основою контролю й порядкування державними фінансами, а також підвалиною підзвітності всіх ланок уряду.

Сучасна організація державних фінансів є наслідком майже двохсотрічного розвитку після свідомого розриву із старими, добюджетними системами. Концепція бюджету, у дев’ятнадцятому сторіччі майже повсюдно прийнята західним світом, була однією з цілої низки реформ, серед яких загальне виборче право, податки на прибутки громадян та корпорацій, підзвітність урядового апарату і програми соціального забезпечення. Організація державних надходжень і видатків через річний бюджет уможливила здійснення методичного й регулярного контролю, управління й планування діяльності уряду. Останні події, зокрема розширення програм соціальних і компенсаційних виплат (2) , більш різноманітні форми державних видатків і обмеження надходжень викликали зміни у традиційних бюджетних принципах.

1.1 Добюджетні системи

До виникнення конституційної форми правління управління фінансовою діяльністю держави перебувало у приватних руках. Монархи дивилися на збирання доходів і сплату грошей як на продовження своїх приватних справ. Із зародженням в кінці феодальної епохи абсолютистських держав добюджетні фінансові системи ускладнювалися й міцніше вкорінювалися. Їм були притаманні систематична корупція, безконтрольні видатки, явна зневага до справедливості в оподаткуванні, неодноразові заворушення на грунті податків, постійне пограбування країни, змішування державних і приватних інтересів і зумисне заплутування систем обліку.

Живучість і загальна прихильність до добюджетної моделі дає підстави вважати, що поряд із слабкими вона мала й сильні сторони, і що до певної міри вона була пристосована до стримуючих чинників: поганих засобів зв’язку й технологій та нерозвинутості фінансових установ. Багато її рис мають собі подібних у схожій практиці сьогодення. Хоча добюджетні системи у своїх деталях і відрізнялися одна від одної залежно від місця свого побутування, вони мали схожі ознаки, які можуть бути резюмовані таким чином:

Децентралізація. Там, де засоби комунікації практично відсутні, центральна скарбниця менш ефективна, ніж децентралізована система, за якої призначені для певних цілей доходи стягуються й сплачуються на місці.

Приватизація. Хоча деякі фінансові функції відправлялися бюрократичним апаратом, основна частина державних фінансів була у віданні приватних осіб, які успадковували, купували або конкурували за право здійснення решти цих функцій. Вони отримували прибутки за рахунок різниці між погодженою сумою, яку вони передавали державі, і зібраними ними коштами; відсотків, сплачуваних їм за авансовані державі кошти для здійснення своєчасних платежів, і використання вільного капіталу держави у своїх інтересах. Держава мала користь від гарантованого прибутку, відсутності потреби в утриманні додаткового зголоднілого чиновництва і вирішення проблеми притоку грошових коштів.

Безперервність. Оскільки звітність, у тому вигляді, як вона існувала, мала бути лише внутрішньою й закритою, річні бюджети не мали значення. Рахунки продовжувалися без “обумовленого закриття” і єдине, що важило, так це підтримка притоку грошових коштів; можливі дефіцити можна було просто пролонгувати.

Гнучкість. Влада була надзвичайно винахідливою у відшукуванні ресурсів. Податками обкладалося все, що тільки можна уявити – окрім сфер, що являли собою реальне багатство й могутність країни.

1.2 Бюджетна доба

Зміни рідко коли відбуваються раптово. Сучасній добі у фінансовому плануванні передували організовані фінансові механізми середньовічних міст-держав і заснування центральної скарбниці в Англії у сімнадцятому сторіччі. Вирішальна зміна відбулася з реставрацією французької монархії в кінці наполеонівських воєн, коли один рішучий міністр фінансів поставив вимогу покінчити з попереднім безладом і закласти нову основу організації державних фінансів. Відтоді державні фінанси мали бути організованими згідно з бюджетними принципами:

Річний цикл. Бюджет готується щорічно для визначення й контролю за видатками на наступний рік, а рахунки кожного року вчасно закриваються й подаються на розгляд.

Єдність. Усі доходи надходять до центральної скарбниці, так щоб можна було централізувати можливості вибору у царині видатків, а всі виплати повинні здійснюватися