й братися на облік нею ж таки.
Асигнування. Кошти можуть витрачатися лише на підставі закону, тобто асигнувань, передбачених у річному бюджеті, отож законодавчому органові належить останнє слово у тому, що стосується оподаткування і видатків, які є публічними і відкритими для громадського контролю.
Ревізійні перевірки. Усі видатки регулярно звіряються з річним бюджетом для забезпечення їхнього чесного й належного здійснення.
Рівновага. Завчасне планування надходжень і видатків дозволяє домагатися рівноваги між ними.
Бюджет розв’язав одвічні проблеми, що впродовж століть невідступно переслідували управління державною фінансовою діяльністю. По-перше, він задав обмежені часові рамки державного обліку, уможлививши розумне прогнозування потреб на конкретний період. По-друге, він об’єднав доходи у єдине ціле, уможлививши централізоване управління наявними коштами і повну інформацію про них. По-третє, він розв’язав віковічні конфлікти щодо збирання й використання податків, формально передавши право санкціонувати податки і відповідальність за видатки до рук представницьких законодавчих органів.
Елементарна ідея річного уніфікованого бюджету породила також цілу низку інших можливостей, серед яких:
Інформація про програми. Обговорення щорічних асигнувань забезпечує контроль над програмами, передбачаючи стимули за ефективну й результативну діяльність або санкції за погані показники.
Можливість вибору. Уніфікований бюджет дозволяє оцінити відносну вартість пропонованих видатків.
Призначення. Бюджет завчасно диктує розподіл надходжень, і будь-які відхилення мають винятковий і незаконний характер.
Політика. Бюджет, у своїй сукупності, є засобом відкритого щорічного перегляду й прогнозування політики. Це головний механізм контролю державної бюджетно-фінансової політики, а відтак і управління господарською діяльністю в цілому.
Порівняння. Регулярні річні звіти дають можливість порівняння кожного року з наступним як у частинах, так і в цілому.
Контроль над виконавчою владою. Як останній засіб, відмова у видатковій частині бюджету є способом, у який представницький законодавчий орган може контролювати й перевіряти виконавчу владу.
У середині двадцятого сторіччя додаткові реформістські заходи були спрямовані на надання бюджетним процедурам більш аналітичного характеру через такі зміни у класифікації як оцінка перспективної ефективності діяльності, фінансування програм та фінансове планування з нуля. Хоча всі бюджетні системи мають елементи контролю, управління й планування, реформатори прагнуть посилити наголос на плануванні, перетворивши усталену практику фінансового планування на систематичний процес оцінки завдань урядових програм і засобів, за допомогою яких їх можна було б досягти. Хоча ці комплексні системи далеко не справдили сподівань, вони залишили після себе певні традиції, які вдосконалили попередню практику прийняття рішень через розширення обсягів інформації і, зокрема, намагалися встановити зв’язки міжвидатками й показниками результатів діяльності.
Бюджетна організація державних фінансів, якщо використано її повний потенціал, могла б підвищити ефективність як виконавчої, так і законодавчої влади. Виконавча влада користалася б з більшої обізнаності, контролю й здатності планувати державні фінанси. Навіть у країнах, де виконавчу владу сформовано з числа членів законодавчого органу, і останній міг лише схвалювати чи не схвалювати бюджет в цілому, члени законодавчого органу мали користь з відкритості фінансових рішень і рахунків, а також, зрештою, з права відмовити в асигнуваннях на утримання державного апарату і таким чином змусити уряд подати у відставку. У такій країні як Сполучені Штати, де повноваження президента й законодавчого органу розділені й розмежовані, законодавчий орган має реальні повноваження щодо окремих асигнувань.
1.3 Перегляд бюджетної моделі
Протягом другої половини двадцятого сторіччя поєднання цілої низки подій підірвало корисність річного бюджету для прийняття рішень. У бідніших країнах світу вже стало очевидним, що в умовах обмежень і непевності, таких як висока інфляція, нестійкі ціни на товари, було практично неможливо виконувати впродовж цілого року бюджет без внесення до нього змін. Ці країни, втративши надію на здійснення контролю за державними фінансами, застосували систему “повторного фінансового планування”, складаючи бюджет протягом усього року. На практиці, однак, виявилося нелегким і підтримання бюджетної єдності, позаяк з різних причин єдиний бюджет розпався на певну кількість зарезервованих чи спеціальних фондів поза контролем центрального бюджетного органу.
З наближенням 1970-х років багатші країни також мали труднощі з контролем своїх бюджетів. Падіння ділової активності і супутній йому спротив оподаткуванню, обмежували надходження, звужуючи здатність урядів відповідати на всі претензії, висунуті до них. Водночас взяті до цього зобов’язання гарантувати більшу безпеку громадян і послабити ризики набували усе більшого масштабу. Урядові гарантії щодо запровадження загальної системи охорони здоров’я, пенсій за старістю, допомоги безробітним, багатодітним сім’ям та інших соціальних виплат громадянам становили чимраз більшу частку національних бюджетів. Обсяги цих зобов’язань у кожен окремо взятий рік залежали не від щорічного прийняття рішень, а від демографічних показників, наявності відповідних прав і, у багатьох випадках, руху цін. Виявилося, що там, де свого часу вважалося, що проблеми обмежені, а ресурси необмежені, все обернулося навпаки: проблеми не мали меж, а ресурси були обмеженими. Визрівали бюджетні конфлікти, значні дефіцити не зникали, а бюджети ставали усе менш передбачуваними.
Крім того, з розширенням діяльності уряду видатки центральних урядів настільки урізноманітнилися, що вони опинилися поза бюджетним контролем. Центральні уряди усе частіше надавали субсидії органам місцевого самоврядування, некомерційним організаціям або приватному секторові для виконання тих чи інших комунальних послуг. Вони надавали позики, іноді через державні акціонерні товариства, а іноді через органи, що функціонували більш-менш автономно, відомі як квазіурядові організації або фінансовані урядом організації. У багатьох випадках уряди ефективно і без жодних витрат розподіляли ресурси через такі зміни у податковому законодавстві, що сприяли певним групам чи певним типам діяльності. Іноді, щоб досягти певної мети, замість використання державних доходів уряди вдавалися до регулювання. Соціальне забезпечення і частка