Стримування витрат продовжує залишатися центральним елементом економічної політики, про що свідчать такі уривки з висновків квітневого 1986 року засідання Ради ОЕСР на рівні міністрів:

“Контроль над державними витратами і бюджетним дефіцитом є суттєвим для створення у кожній країні стабільних фінансових умов і здійснення довготривалого скорочення реальних відсоткових ставок, що сприяло б розширенню приватного інвестування і таким чином стимулювало б стійке економічне зростання у світовому масштабі. У країнах із значним дефіцитом і невпинно зростаючим державним боргом — а це все ще стосується більшості країн ОЕСР — скорочення дефіциту не можна більше відкладати. Скорочення дефіциту повинно провадитися засобами, що узгоджуються з завданням більш швидкого зростання. Цих скорочень легше досягти шляхом жорсткого контролю над державними витратами, аніж через збільшення податків, яке здатне підірвати стимули до зростання. Там, де тенденцію зростання державного боргу по відношенню до валового національного продукту пощастило рішуче повернути у протилежний бік, і дефіцит бюджету було достатньо скорочено для відновлення фінансової гнучкості, подальше скорочення дефіциту може бути не доконечно потрібним. У такому випадку, сталий прогрес у стримуванні державних витрат створює можливості для скорочення податків”.

“Окрім належного контролю за бюджетним дефіцитом і загальними масштабами державних витрат, бюджетна політика повинна бути спрямована також на піднесення ефективності і результативності державних програм. Це означає гнучкий перерозподіл ресурсів і їхнє спрямування на пріоритетні потреби”.

2.2 Стратегії складання бюджету

Уряди і, зокрема, міністри, що опікуються бюджетом і їхні підлеглі, звичайно, завжди мали стосунок до розподілу (до деякої міри) обмежених ресурсів, стимулювання економіки і її ефективності та викорінення випадків розбазарювання й шахрайства в управлінні державними грошовими коштами. Проте від середини 1970-х років чітко окреслилось більш поширене, хоча й не всезагальне, розуміння потреби у чіткому визначенні і контролі за фінансовими наслідками всіх видів діяльності державних структур. Така зміна у ставленні призвела до переоцінки і реформування бюджетних процесів, а також тіснішого зближення у формулюванні податкової і видаткової політик.

Породжені внаслідок цього різновиди бюджетної практики, описані у цих матеріалах, покликані враховувати зовнішні умови фінансового планування і впливати на підготовку й виконання бюджету. Цю практику можна згрупувати за трьома головними стратегічними ознаками:

1)Накладання на ранніх стадіях підготовки бюджету обмежень “згори”, якими уряд задає обсяги сукупних витрат, у межах яких повинні мати місце подальші перерозподіл ресурсів і детально обгрунтовані рішення щодо змін програм, зростання вартості тощо;

2)Забезпечення суворої відповідності результатів витрачання коштів запланованим обсягам і уникнення того, щоб непередбачені обставини змусили до небажаних перевищень меж витрачання коштів;

3)Збільшення вартості грошей, і без цього завжди бажане, однак вкрай важливе у період стримуваних або скорочуваних меж сукупних ресурсів.

2.3 Складання бюджету “згори”

Огляд і оцінка заявок про надання коштів, поданих окремими міністерствами та відомствами, залишаються головним щорічним завданням бюджетних відомств у розробці порад міністерству, що контролює бюджет зокрема і урядові загалом. Проте за останнє десятиріччя на ці запити ”знизу” від окремих міністерств поступово накладалися все жорсткіші фінансові обмеження “згори”.

Багато країн наразі розробляють і відкрито наголошують на певній формі встановлених згори контрольних показників, якими мають обмежуватися сукупні витрати. Практично в усіх країнах ці показники є конкретними заданими кількісними величинами, зазвичай розрахованими на встановлений період часу. Вони покликані обумовлювати поведінку і стримувати запити щодо більших обсягів ресурсів. Вони здатні спонукати до більшої готовності погоджуватися із обмеженнями витрат і допомогти зменшити напругу під час обговорення бюджету.

Для того, аби можна було сформулювати і зробити вибір між протилежними цілями і потребами у державних коштах, необхідно мати час. Враховуючи це, а також необхідність визначити межі, в яких необхідно узгодити потреби у витратах за конкретними напрямками, звичайний цикл підготовки галузевих і відомчих бюджетів починається за рік або й більше до початку фінансового року. Такий тривалий підготовчий період здатен збільшити непевність щодо оцінок вартості витрат. Однак він особливо необхідний, коли уряди намагаються об’єднати у щорічному бюджетному процесі всі рішення з новими намірами, що матимуть фінансові наслідки.

Почасти через негнучкість деяких елементів бюджету і незрідка — тривалий попередній період, необхідний для внесення змін, більшість країн розробляють кількарічні перспективні оцінки фінансових наслідків деяких, якщо не всіх, програм фінансування або інвестиційних планів. У деяких країнах створюються деталізовані, щорічно оновлювані, розраховані на кілька років програми витрачання коштів і фінансування, якими встановлюються контрольні цифри для підготовки бюджетів відомств або програм на наступні роки. Одна з форм перспективного прогнозування наразі відверто визнається урядами як істотний елемент складання бюджету і дієвого контролю над витратами.

Нині декількома країнами на початках бюджетного циклу встановлюється загальна межа або блокований кошторис не лише стосовно сукупних витрат, а й для окремих міністерств і витратних груп. Подібне розширення практики визначення контрольних цифр і планування згори доповнюється більш чітко окресленою, позбавленою впливів центральних органів, відповідальністю за дотримання погоджених фінансових обмежень, і заходами, спрямованими на збільшення гнучкості окремих організаційних одиниць або управлінців, про що йтиметься нижче. Ці блоковані кошториси, які у деяких країнах торкаються головним чином управлінських і експлуатаційних витрат, незрідка