Ступені автономності інших рівнів державної влади мають значні відмінності. Частка загальних субсидій у порівнянні із субсидіями на конкретні цілі є одним із свідчень цього. Іншими показниками є масштаби збирання нижчими рівнями своїх податків, встановлення плати за послуги своїх служб і визначення власних потреб у позичених коштах. Місцеві податки на житло (і деяке інше нерухоме майно), прибуток або з обороту становлять визначальні джерела місцевих надходжень у країнах, що розглядаються.

3.3 Соціальне забезпечення

До функцій соціального забезпечення, як правило, зараховують державні програми пенсійного забезпечення, допомогу безробітним та інші програми підтримки доходів населення на належному рівні, а також інші види допомоги по лінії державного соціального забезпечення. Програми соціального забезпечення нерідко набувають форм виплат визначеному законом колу фізичних чи юридичних осіб і можуть характеризуватися як такі, що обумовлюються попитом. Наприклад, безробітні, хворі та пенсіонери мають право на певні види допомоги або пільги, які у кожному випадку визначаються конкретними нормами чинних законів або постанов, незалежно від “стану бюджету”. Хоча параметри програми і можуть змінюватися, після того, як їх окреслено, загальні обсяги витрат на соціальне забезпечення визначаються попитом. Загалом, контроль за всіма витратами у цій сфері може здійснюватися лише через внесення змін до відповідних законів або постанов.

Офіційно встановлений порядок у різних країнах має помітні відмінності. У деяких з них (напр., Австралії і Данії) всі або більшість виплат провадяться з об’єднаного фонду надходжень, а за асигнуваннями звертаються до парламенту. В інших – деякі види допомоги сплачуються з окремого державного фонду, який цілком або головним чином фінансується за рахунок спеціальних цільових внесків. Такий фонд може також отримувати субсидії від центрального уряду і мати прибуток від нерозподілених на кінець періоду коштів. Масштаби участі уряду у таких фондах різні. Німецький пенсійний фонд соціального страхування, що широко фінансується за рахунок сплати обов’язкових внесків, отримує індексовану щорічну допомогу з федерального бюджету. У Великобританії Національним страховим фондом, з якого фінансуються основна державна пенсійна програма і короткотермінова допомога безробітним, керує центральний уряд, а його операції включаються у валовому вираженні до бюджету центрального уряду. У деяких країнах допомога може сплачуватися із спеціальних фондів, проте центральний уряд може втрутитися, якщо фонд потрапить у скрутне становище (напр., якщо різко зросте рівень безробіття), або робити внески на покриття вартості деяких з його елементів, як це відбувається у Німеччині щодо страхування від безробіття.

У деяких країнах нижчі урядові рівні надають субсидії за соціальною допомогою від імені центрального уряду. У Нідерландах кожен орган влади, як правило, має певну свободу у встановленні деталізованих критеріїв відповідності вимогам і розмірам відповідних субсидій, а тому очікується, що вони надаватимуть дещо з необхідних коштів, а решту забезпечуватиме центральний уряд.

Незалежно від офіційно встановленого порядку, центральний уряд здебільшого займається визначенням розмірів виплат і внесків і критеріїв відповідності статусові клієнта фондів соціального забезпечення, а також, імовірно, здійснює інші прямі виплати за соціальною допомогою.

Внески до фондів соціального страхування здебільшого включаються до оцінок податкоспроможності і тягаря оподаткування (навіть у країнах, де такі внески розглядаються як відмінні за своєю природою від оподаткування). У Нідерландах ключове поняття “колективного тягаря”, у якому виражено одну із фіскальних цілей, включає суму податкових платежів і внесків на соціальне страхування (та деякі інші неподаткові надходження). У Німеччині однією із стратегічних бюджетних цілей є скорочення “Abgabenquote” (податкової частки), яка є результатом поєднання податків, пенсійних внесків, внесків на страхування від захворювань і безробіття, сплачуваних роботодавцями і найнятими ними робітниками.

3.4 Державні підприємства

Визначити межу, яка відділяє державні підприємства від приватних, видається нелегким завданням. Ступінь безпосереднього державного контролю за діяльністю фірми і її залежність від державного фінансування складають два важливих елементи визначення цієї межі. У рамках міжнародно визнаної стандартної національної системи звітності кожна країна розробила свої власні критерії віднесення до тієї чи іншої категорії.

В Австралії, Німеччині і Сполучених Штатах центральний уряд має схильність до обмеження своїх контактів невеликим колом державних підприємств, серед яких, як правило, знаходимо ті, що забезпечують такі елементи інфраструктури загальнодержавного значення, як зв’язок, поштові послуги і транспорт. Зв’язки між центральним урядом і державними підприємствами більш властиві унітарним державам, де уряд може справляти свій вплив різноманітними способами. У бюджетному відношенні урядові витрати включають будь-які дотації або субсидії, виплачені таким підприємствам. До них входять також будь-які позики (що не підлягають погашенню), хоча такі позики іноді надаються з інвестиційного фонду, який не є частиною загальнодержавного бюджету.

У Великобританії існуюче визначення державних видатків як об’єкту контролю включає всі види чистого зовнішнього фінансування націоналізованих галузей і більшості інших державних корпорацій. Більша частина цього фінансування йде від уряду, але певна частка може бути отримана від банків або з-за кордону, і тоді тільки урядові субсидії і позики включаються до бюджету центрального уряду. В Ірландії чинне визначення державних капітальних витрат включає капітальні витрати субсидованих державою організацій, які отримують кошти з державної скарбниці, внутрішніх ресурсів компанії і інших зовнішніх джерел, крім скарбниці (напр., позичені на ринках капіталу кошти).

ПЛАН

Право, як особлива форма