Незважаючи на фактичне ігнорування речового права у радянській цивілістиці та ідеології законодавства, воно фактично продовжувало існувати у найрізноманітніших інститутах.

Зокрема радянською цивілістичною думкою розроблені такі речово-правові інститути, як право повного господарського відання і право оперативного управління. Земельне право і право землекористування не можна уявити без земельних сервітутів. До речових прав можна віднести також право користування житлом наймача жилого приміщення у будинках державного і громадського житлового фонду, право на жиле приміщення членів сім'ї наймача, члена житлово-будівельного кооперативу, власника жилого будинку тощо.

Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. містили розділ "Право власності. Інші речові права". Серед речових прав розглядалися, крім права власності, право повного господарського відання, право оперативного управління, право довічного успадковуваного володіння на земельні ділянки та інші природні об'єкти. Фактично визнавався також інститут володіння (посідання). Цими ж Основами передбачався такий забутий радянським цивільним правом речово-правовий спосіб набуття права власності, як набувальна давність. Проте на території України зазначені Основи чинності не набрали. Тому їх можна розглядати лише як відображення загальних тенденцій розвитку речового права останніх років існування СРСР.

Нині існування речового права як такого визнано українською Цивілістикою. Поступово відбуваються зміни й у законодавстві. Зокрема ст.4 Закону "Про власність" передбачає, що у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України, на власника може бути покладений обов'язок допустити обмежене користування його майном іншими особами. До таких випадків належать, наприклад, надання державою землі громадянам для зведення будинку та інших будівель, для сільськогосподарської обробки тощо.

У проекті ЦК від 26 серпня 1996 р. цим питанням була присвячена окрема книга. Згідно зі ст.308 цього проекту речове право (там воно іменувалося "речевим") — це право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб.

Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших правомочних осіб на це майно за винятками, встановленими законом або договором.

До речових прав згідно з цим варіантом проекту ЦК належали: право власності, володіння (посідання), а також права на чужі речі (сервітути, емфітевзис, суперфіцій, застава тощо).

Однак при доопрацюванні проекту ЦК концепція речових прав була змінена, і книга третя ЦК отримала назву "Право власності та інші речові права". При цьому володіння (посідання) розглядається вже не як окремий інститут, а як "право володіння чужим майном" (гл.31 ЦК). А.Довгерт.Система приватного права та структура нового Цивільного кодексу України //Українське право. – 1997. – Число 1.

Детально концепція суміжних речових прав та особливості їх регулювання розглядатимуться у наступних главах підручника.

2. Загальна характеристика права на чужі речі

Важливим речовим правом є право на чужі речі. У цьому випадку право власності належить одній особі, в той час як інша має на те ж майно таке саме (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

Отже, права на чужі речі — це самостійні (але похідні від права власності) речові права, що надають особі, яка їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах.

Для прав на чужі речі характерними є такі ознаки:

1) вони є похідними від права власності;

2) мають абсолютний характер;

3) передбачають слідування "права за речами" (тобто право на чужу річ пов'язане з певною річчю і без неї не існує. Зміна власника не є підставою для припинення суміжних речових прав);

4) суб'єкт суміжного речового права має переваги щодо суб'єктів зобов'язального права у реалізації права користування майном;

5) передбачають абсолютний захист прав на чужі речі. Права та інтереси особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються у тому ж порядку (зокрема й від власника майна), що й права власника цієї речі (ст.396 ЦК).

Права на чужі речі можна з деякими застереженнями поділити на дві групи:

1) права користування чужими речами. Це — головним чином сервітути, які можуть бути особистими (персональними) і майновими (предіальними). З урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і користування речами (різними особами, але щодо однієї і тієї ж речі) свого часу виникла теорія "розділеної власності";

2) права розпорядження чужими речами. До них належить застава і, зокрема, іпотека. Суть цього права полягає у тому, що кредитор у разі невиконання зобов'язання має право реалізації заставленого майна (чужої речі) для задоволення своїх майнових інтересів. Наприклад, іпотека — застава нерухомості — є правом на чуже майно, оскільки хоча воно і залишається у власності боржника, кредитор-заставодержатель може витребувати його від будь-якої особи для того, щоб продати і цим захистити свої інтереси.

Досить детально права на чужі речі врегульовані у ЦК. Зокрема щодо прав на чужі речі передбачаються такі інститути, як право користування чужим майном (сервітути), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), а також право володіння.

Сервітут — це право обмеженого користування чужими речами (майном). Відповідно до традиції, закладеної ще в римському праві (або навіть іще раніше у Греції), сервітути поділяються на земельні і