Оскільки сервітут – право, яке дає управненому певну владу над самою річчю, то власник службової речі особисто не зобов’язаний до ніяких позитивних вчинків в користь сторони "служебничо управненої" (servitus in faciendo consistere nequit).

Як відзначає В.М. Хвостов, сервітут може зобов’язати володільця службової речі до того, щоб він щось не робив (non facere), або щоб він "терпів" вплив на його річ (pati), проте в жодному випадку не до вчинення певної позитивної дії (facere).

Пасивність, "бездіяльність" власника, обтяженого сервітутом майна, В.І. Сінайський вважає найістотнішою рисою, яка характеризує сервітутне право. Якщо ж власник зобов’язаний що-небудь зробити, то, зазначає автор, у такому випадку немає сервітуту. Отож "право на позитивні дії володільця речі було б не правом на річ, а правом зобов’язальним".

В.М. Хвостов зауважує, що римляни настільки послідовно проводили цю головну думку, що не покладали на власника службової речі навіть обов’язку ремонтувати її, підтримувати у стані, придатному до використання. Цей обов’язок, за загальним правилом, покладали на суб’єкта сервітутного права.

Однією з властивостей сервітутів, яка характерна усім речовим правам, є їхня здатність йти слідом за "долею" речі ("принцип слідування"). Річ, щодо якої встановлено сервітут, може переходити від однієї особи до іншої на підставі різних передбачених законом правових підстав (договору купівлі-продажу, дарування, довічного утримання, спадкування тощо), а речове право управненої особи на цю річ залишається непорушним і не залежить від волі власника та усіх майбутніх власників речі.

Як право на використання чужої речі кожен сервітут звужує об’єм правомочностей власника щодо належного йому майна, "обмежує природну свободу власності". Ф.К. Савіньї зазначає, що обмеження природної свободи чи то особи, чи власності може допускатися і охоронятися юридичними інститутами, проте не більше як дійсні потреби цивільного обороту. Саме тому, зазначає автор, щоб не обтяжувати без потреби власність безпідставним свавіллям окремих осіб, існування сервітутів обмежується вузькими рамками. Встановлення сервітутів, приміром, не може ґрунтуватися лише на побажаннях окремих осіб, які нічим необґрунтовані.

Важливою ознакою, яка характеризує правову природу речових прав, зокрема сервітутів, є їх безстроковий,"довічний"характер.

Сервітути – права речові, а суть речових прав вказує на те, що вони, за словами С.Дністрянського, "призначені на довший час, та тривалість і сталість є їх характерною ціхою". На думку С.Дністрянського, "в довгім існуванні речових прав лежить їх головна сила і головна мета". С.Дністрянський. Австрийське право обліґацийне. Львів: НТШ, 1902. – Вип.2.

Раз набута власність має тенденцію існувати постійно та довічно ("все і у всю будучність" – за С.Дністрянським). Тривалість земельних сервітутів як прав речових виявляється у тому, що вони зв’язані з річчю і не залежать від волі її власника. Особисті сервітути мають коротший час існування, але всеж таки тривають звичайно через ціле життя управненої особи.

У римському праві, як відзначає О.А. Підопригора, земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або встановлювалися на строк існування юридичної особи. Щодо ЦК України, то ст.403 (пункт 2) передбачає можливість встановлення сервітутів "на певний строк або без визначення строку". Подібну норму містить і Земельний кодекс України, у ст.98 (пункт 2) якого зазначається, що "земельні сервітути можуть бути постійними і строковими". Це положення піддає критиці В.С. Шахов, на думку якого вигода, що надається земельним сервітутом повинна мати постійний, а не випадковий характер. Автор вважає, що пов’язувати встановлення і припинення земельного сервітуту з певним календарним строком є не зовсім коректно.

Як право користування чужою річчю кожен сервітут обтяжує, "обмежує" власність, а з економічного погляду обмеження власності не є бажане. Тому уже римському праву відоме положення, яке зобов’язує здійснювати сервітут у спосіб якнайменше обтяжливий. Сільський сервітут слід було використовувати civiliter, тобто якомога ощадливіше, бережливіше стосовно власника службової ділянки.

Відоме римському праву положення знайшло своє закріплення у ЗК України, згідно із ст.98 (п.4) якого земельний сервітут повинен здійснюватись "способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений", і є однією з норм, які визначають межі здійснення сервітутів.

Як зазначає О.Огоновський, забезпечення свободи власника потребує, щоб сервітутне обтяження власності не виходило за межі індивідуального інтересу сторони управненої сервітутом і тому сервітутам надано характер прав "строго індивідуальних" та невідчужуваних ("непозбуваємих" – за О.Огоновським).

За римським приватним правом сервітути могли переходити до іншої особи тільки разом з передаванням земельної ділянки, а той, хто володів сервітутним правом користування, не міг ні здати це право у найм, ні створити щодо нього новий сервітут, ні ще більше обмежене речове право.

Тому земельний сервітут є невіддільним від земельної ділянки, яку він обтяжує, особистий сервітут – невіддільним від особи, якій він належить, вони не можуть бути ні самостійними об’єктами відчуження, ні передачі іншій особі.

В результаті обтяження належної власнику речі (майна) сервітутом об’єм його прав щодо належного майна звужується, вартість майна, як правило, зменшується. Тому власник та землекористувачі земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, мають право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення (якщо інше не передбачено законом), користувач може бути зобов’язаний вносити плату за користування чужим майном (ст.403 п.3 ЦК).

Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту (п.4. ст.101 ЗК України).

Згідно із ст.402 ЦК