Як відзначає О.Огоновський, крім "умов речевих, може і засидженнє бути основою набутя служебности (сервітуту. – В.М.)". Тривале фактичне здійснення права користування чужим майном (сервітутів) може стати підставою його правового визнання "в користь дбалого посідача (володільця права. – В.М.), а в некористь властителя (власника. – В.М.) недбалого".

Відомо, що встановлення сервітутів за давністю знало римське приватне право. На початку республіки сервітут міг бути придбаний за давністю – користування у продовж двох років приводило до встановлення права на нього. Проте це право швидко скасували. У класичний період знову почали встановлювати сервітути за давністю, проте були встановлені інші строки – 10 років між "присутніми" і 20 років між "відсутніми".

Знала набуття сервітутів шляхом "засидження" Загальна книга законів цивільних Австрійської імперії 1811 року, яка тривалий час діяла на землях Західної України [7; 12, с.303], та законодавство Російської імперії.

Такий спосіб набуття сервітутів відомий у багатьох сучасних країнах.

Зауважимо, що Проект Цивільного кодексу України (у редакції від 20 березня 1996 року (п.2 ст.391) та Проект від 25 серпня 1996 року (п.2 ст.413) серед інших підстав також допускав встановлення сервітутів за "давністю користування", проте у новому Цивільному кодексі України така підстава встановлення сервітутів закріплення не набула.

Отож сервітут – це таке речове право, яке надає уповноваженій особі право на річ не у всіх відношеннях, а лише у певному обсягу правомочності щодо користування нею (право проходу, право проїзду тощо), що дає змогу задовольнити певні конкретні потреби управненому. Сервітут – це право обмеженого користування чужим майном певною мірою. Змістом сервітутного права, яким володіє управнена особа є певний вид та об’єм повноважень щодо користування чужим майном, які сервітут надає конкретній особі чи власнику панівної земельної ділянки з метою задоволення певних конкретних потреб управненого.

Зміст та вид сервітутного користування бувають дуже різними і визначаються при його встановленні. Можливість встановлення сервітутів договором та заповітом створює умови для виникнення сервітутів, зміст та вид права користувача у яких може бути визначений не чітко. У таких випадках зміст правочину, яким встановлено сервітут, витлумачуватиметься судом за правилами ст.213 ЦК України.

Підстави припинення сервітутів встановлює ст.406 ЦК України та ст.102 Земельного кодексу України.

Сервітут є правом на чужу річ ("iura in re аliena"), а тому він не може обтяжувати річ на користь особи, яка є її власником. Коли особа, яка володіє сервітутом, набуває право власності на майно, яке її сервітут обтяжує, то цей сервітут припиняється в силу поєднання (злиття) обох прав (ст.406 п.1). Підставою виникнення подібної ситуації може бути договір, прийняття спадщини тощо. У римському праві цю підставу передає відомий вислів nemini (nulli) res sua servit.

Сервітут може бути припинено шляхом відмови від права особою, в інтересах якої він був встановлений. Коли сервітут встановлювався на певний строк, то наслідком спливу цього строку буде його припинення.

Оскільки встановлення сервітуту може бути пов’язано з певними особливими чи надзвичайними обставинами, то з припинням цих обставин припиняється і сервітут.

Можливі випадки припинення сервітутів у порядку погашувальної давності. Якщо управнена особа не користується правом, яке надає їй сервітут протягом трьох років підряд, її право припиняється – погашається. Необхідною умовою такого припинення сервітутного права є невикористання управненою особою свого права упродовж трох років підряд. Стаття 405 ЦК встановлює загальний трирічний строк для погашення сервітутного права, проте у законодавстві можуть встановлюватись спеціальні строки припинення сервітутів. Зокрема, згідно із ст.405 ЦК, член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності і невикористання свого права без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Земельний кодекс України. Коментар. – Харків, 2002.

Підставою припинення особистого сервітуту, у тому числі особистих земельних сервітутів, є смерть управненої особи, на користь якої було встановлено цей сервітут. Особисті сервітути встановлюються на користь конкретної особи і призначені забезпечити їй певні можливості, які в даній ситуації не можуть бути їй забезпечені в інший спосіб. Тому право, яке надає особистий сервітут має особистісний характер і не може переходити в порядку правонаступництва. Зі смертю особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут на чуже майно сервітутне право припиняється.

За наявності обставин, які мають істотне значення сервітут, може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна.

Підстави припинення земельних сервітутів встановлює Земельний кодекс України. Згідно з ЗК, дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках: поєднання в одній особі суб’єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки; відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут; рішення суду про скасування земельного сервітуту; закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут; невикористання земельного сервітуту протягом трьох років; порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена у судовому порядку: 1) у випадках припинення підстав його встановлення; 2) коли встановлений земельний сервітут унеможливлює використання земельної ділянки, яку він "обт’яжує", за її цільовим призначенням.

4. Поняття, ознаки та види речових прав.

На відміну від зобов’язальних прав речові права оформлюють і закріплюють приналежність речей (об’єктів матеріального світу, тілесних об’єктів) учасникам цивільних відносин, тобто, статичні відносини майнові відносини. Зобов’язальні права оформлюють перехід речей та інших об’єктів цивільних правовідносин від одних учасників