Тож не дивно, мабуть, що існує різне трактування поняття “держава”, “державна влада”. Серед цих трактувань виділимо хоча б такі:

організація великої суспільної групи;

сукупність зв’язків між органами влади і громадянами;

адміністративні виконавчо-розпорядчі органи з певною системою норм.

і т.д.

Звідси очевидно і складність дати коротке і стисле визначення. Не дивно, що колись якийсь Ф.Бастіа обіцяв один мільйон луідорів за таке визначення.1 В сучасному розумінні держава – це складна багатофункціональна цілісність, що характеризується найвищою концентрованістю влади і найбільшою здатністю вирішувати суспільні проблеми.

Але держава не може підпорядковувати своїй владі все суспільство. Хоча спроби побудувати авторитарну чи тоталітарну державу неодноразово мали і, мабуть, ще матимуть місце у світовій історії.

1 Див: Арцишевський Р. – Людина і суспільство – К, 1992. – с.

Звідси постає найскладніше питання: як суспільство може врівноважити силу державної влади, жити і розвиватися поза цією владою? Вирішення цього питання забезпечується на основі створення у суспільстві інших, альтернативних недержавних організацій, партій, профспілок та інші, які беруть на себе функцію регулювання відносин, вирішення і захисту групових та особистих інтересів. Тим самим досягається взаємний контроль і взаємне обмежування державних і позадержавних органів. Держава і суспільство, що побудовані на демократичних засадах виступають як рівноправні партнери.1

Політика – багатовимірне соціальне явище.

Історично рухлива політична діяльність, що перебуває у розвитку, сфера політичного життя справляють суттєвий, нерідко вирішальний вплив на багато інших сфер життя суспільства. В процесі суспільного розвитку змінюються суб’єкти політичних відносин, функції політики, форми політичного устрою і правління, характер політичних відносин, ідеологій, організацій і т.д. Однак з моменту виникнення впродовж усього історичного розвитку для політики незмінною залишалась одна фундаментальна проблема – проблема влади, її сутність, джерела, способи здійснення.

Загально визнано, що основне питання політики – це питання про владу, а поняття “влада” – центральна категорія всієї політичної думки.

Влада є однією з першооснов в існуванні людського суспільства, різних його сфер: економічної, політичної, духовної. Фундаментальність і багатовимірність влади зумовлює безліч різних інтерпретацій її природи як особливого типу відносин між людьми (покори і підпорядкування); здатності до цілеспрямованої діяльності; особливий психічний акт – прагнення влади; спосіб регуляції групової поведінки й соціального управління.

Владу досить часто трактують як один із різновидів управління суспільством, вона пов’язана з виявом волі й силовим задоволенням інтересів соціальних

1 Арцишевський Р. Вказана робота. – С

суб’єктів. Тому нерідко знаходимо таке визначення влади: “організована сила, яка забезпечує можливості для певної соціальної спільності підкоряти своїй волі підвладних, вдаючись до різних методів, в тому числі й до методу примусу, насильства”.1

У структурі владі завжди є суб’єкт і об’єкт. Суб’єкт влади – активне, спрямовуюче владне начало. Реальними суб’єктами влади можуть бути і окремі індивіди, політичні організації, соціальні суб’єкти, народ загалом.

Об’єктом влади також є всі суб’єкти соціальних відносин.

З погляду влади, взаємодія суб’єкта й об’єкта характеризується тим, що вона асиметрична, домінує воля суб’єкта. Тому влада – це цілеспрямований вплив тих, хто має владу, на об’єкт влади. Слід зазначити, що владні відносини виявляються лише в тому разі, якщо суб’єкт і об’єкт перебувають у відносинах панування і підкорення.

В аспекті взаємовідносини суб’єкта і об’єкта влади суттєвим моментом є відчуження від влади. Влада завжди грунтується на тому, що від об’єкта влади відчужують (законно чи іншими способами), забирають владні функції, якими наділяють або які присвоює собі суб’єкт влади.

Історично ступінь відчуження влади й характер ставлення об’єкта влади до суб’єкта неоднакові. Про ступінь і особливості відчуження свідчать форми правління й державного устрою. Ставлення об’єкта до суб’єкта розкривається через стан суспільства.

Які ж можуть бути вихідні положення в процесі розкриття сутності державної влади, виходячи із змісту Конституції України?

На наш погляд, для виявлення згаданих положень потрібно з’ясувати такі питання:

що є джерелом леґітимності державної влади;

який зміст цієї влади;

1 Див: Волков В. Людина і світ. – К: Феміна, 1995 – с. 132

які основоположні конституційні принципи організації й діяльності державної влади;

що покладено в основу розмежування функцій здійснення державної влади;

яка система державних органів, що здійснюють державну владу;

хто є суб’єктами в конституційно правових відносинах з приводу організації та здійснення державної влади;

що є об’єктом у згаданих правових відносинах;

яка мета здійснення державної влади.

Розкриття змісту цих питань дають змогу визначити основні елементи, складові державної влади в Україні, які в своїй сукупності і допоможуть сформулювати саме визначення цього конституційно-правового інституту. Передусім в демократичних країнах, до яких, згідно з ст. 1 Конституції України, належить і наша країна, державна влада повинна бути леґітимною, тобто здатною досягти суспільного визнання та оправдання обраного політичного курсу, прийнятих політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади.1

Тому в правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом утвердження державної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джерелом утвердження державної влади – народ. Про що і гласить стаття 5 Конституції України: Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурпованим державою, її органами або посадовими особами.2

Загально відомо, що з давніх часів ідо наших днів державна влада у світі,

1 Політологічний енциклопедичний словник (за ред. Ю.Шемшученка, В.Бабкіна) – К.: Генеза, 1997, с.182

2 Конституція України – К., 1996 – Ст. 5

навіть у найдемократичніших країнах, далеко не завжди