впливу на неї. Такі повноваження держави випливають із самої суті верховенства права, а закони повинні відповідати праву як мірі загальної і рівної для всіх свободи і справедливості. Відповідно до вказаного принципу органам законодавчої, виконавчої і судової влади дозволяються лише такі дії, які безпосередньо передбачені законом, що визначає їх статус і компетенцію. Навіть приписуючи законодавчі заборони, держава може запровадити лише такі обмеження суб'єктивних прав громадян, метою яких е сприяння забезпеченню загальнонародних інтересів у цілому, добробуту суспільства і, що особливо важливо, які визначені лише законами. Це випливає із базової (основоположної) конституційної норми, яка встановлює, що головним обов'язком правової держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ч. 2 ст. З Конституції). Досить у цьому зв'язку послатися на ті положення Основного Закону, які передбачають, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними, непорушними (ст. 21), що права і свободи людини і громадянина визначаються виключно законами України (ст. 92). Будь-які прогалини, колізії та інші недоліки в законах мають тлумачитися і використовуватися лише на користь особи. Ніщо не може бути підставою і ніхто не може примусово робити те, що не передбачено законодавством.
Не можна не підкреслити, що багато конституційних принципів відповідає існуючим у світовій практиці стандартам, яскраво свідчить про вирішення в
" Конституції України регулювання правового статусу людини і громадянина, .^що містяться в таких міжнародних актах, як Загальна декларація прав людини, міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права, а також про громадські та політичні права, інші міжнародні пакти, конвенції. [4] Зокрема, такі норми, які визначають, що: ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ст. 27); ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ст. 28); неможливість віддання жодної особи без її згоди медичним, науковим чи іншим ' дослідам (ч. З ст. 28); кожен має право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33) та інші, повністю відповідають Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини та Протоколам до цієї Конвенції, підписаної від імені України Більш того, держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3), а можливість обмеження конституційних прав і свобод обумовлена як за обсягом, так і за часом лише у випадках, передбачених законодавством.
Розглядаючи проблему, пов'язану із захистом прав і свобод людини, у першу чергу слід визначити необхідність дотримання і виконання нормативно-правових приписів із боку правоохоронних органів держави і перш за все міліції. Міліція як державний орган виконавчої влади забезпечує необхідний баланс між власними завданнями і правами громадян. Гарантією дотримання прав громадян с пряма вказівка законодавця на те, що міліція виконує свої завдання неупереджено в точній відповідності з законом. Слід акцентувати увагу ще на одному з важливих питань: ніякі виняткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції. Ця вимога, що викладена у ст. 5 Закону України "Про міліцію", повністю відповідає конституційній нормі про те, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60 Конституції) і ніхто не має права примушувати їх виконувати. Так, згідно з п. 10 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ, який затверджений Указом Президії Верховної Ради Української РСР 29 липня 1991 р., в разі одержання неправомірного наказу підлеглий зобов'язаний негайно доповісти про неправомірність наказу особі, що його віддала. У разі підтвердження наказу - не виконувати його, а доповісти старшому прямому начальнику. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу в залежності від характеру скоєного правопорушення та його наслідків винна особа може бути притягнута до того чи іншого виду юридичної відповідальності згідно з чинним законодавством. Зміст цих положень поширюється і на випадки безпідставного розширення завдань, що поставлені перед міліцією використанням її особового складу не за призначенням, тобто залучення до виконання завдань, не передбачених законом.
У законі про міліцію вперше вміщені конституційні положення про те, що вона поважає гідність особи і виявляє до неї гуманне ставлення, захищає права людини незалежно від її соціального походження, майнового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, ставлення до релігії, політичних та інших переконань. У той же час правопорушення чи злочин дає підстави міліції притягнути особу, незважаючи на її соціально-правові ознаки до відповідальності. Тобто закон закріплює принцип, за яким "перед законом усі рівні". У теорії кримінального права цей принцип називається принципом "суб'єктивної осудності". [5]
У реалізації прав і свобод людини, на які ніхто не може посягати, суттєве значення має попередження і припинення дій, які направлені на порушення чужих суб'єктивних прав, нанесення шкоди іншому, навколишньому середовищу тощо. Мова перш за все йде про надання допомоги суб'єктам права в реалізації прав, свобод і обов'язків. Держава не тільки не повинна втручатися у використання людиною цих прав і свобод, але й зобов'язана забезпечити їх реалізацію та захист.
Проте реальне становище зовсім інше: людина знаходиться в залежності від держави, а не держава залежить від неї (приклади: зубожіння населення, безробіття, невиплата заробітної платні, пенсій, стипендій тощо). Звернення людини до держави і