КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з курсу основи римського цивільного права:

План

1. Право власності.

2. Право на чужі речі.

Використана література.

1. Право власності

Право приватної власності займає центральне місце серед інститутів римського цивільного права. Його головною якістю є абсолютне панування особи над річчю з правом розпорядження нею, визначати її долю.

Право приватної власності є виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами.

Право власності називають ще найбільш повним правом за обсягом, оскільки всі інші права на річ поступаються йому.

Традиційно вважалося, що римський власник має такі права правоможності: право володіння; право користування; право розпорядження; право одержувати прибутки; право захисту. Проте з часом, помітивши, що деякі правоможності певною мірою повторюють одна одну, правознавці звужують їх коло. Внаслідок цього відпала така правоможність, як право захисту, будь-яке право підлягає захисту для права власності недоцільно; до права користування належало право одержання прибутків від речі — jus fruendi. Залишилися лише три правоможності — право володіння, право користування і право розпорядження, що охоплювали будь-які можливі форми і способи впливу власника на річ і одночасно відмежовували посягання інших осіб на ту саму річ. Тому право власності й називають ще найбільш повним правом за обсягом, оскільки всі інші права на річ поступаються йому в цьому.

Jus possidendi (право посідання) — правоможність власника, яка полягає в тому, що власник має право фактично володіти своєю річчю. Це означає, що річ має бути в господарстві власника, займати в ньому становище, яке відповідає її господарському призначенню. Фактичне володіння річчю — реальна можливість здійснення безпосереднього володарювання над нею. Проте цю свою правоможність власник може здійснювати не тільки одноособово, а й передавати право посідання іншим особам (наприклад за договором), зберігаючи при цьому право власності на річ. У такому разі фактичні володільці здійснювали володіння не від свого імені, а від імені власника, що передав їм річ на підставі договору. Наприклад, власник передавав свою річ у посідання заставодержателю, прекаристу чи секвестрарію. Проте не кожний договір про передачу речі в тимчасове користування іншій особі переносить на неї посідання. Більшість договорів передбачають передачу власником лише фактичного володіння річчю, тобто держання, а не посідання. Наприклад, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, а не в посідання. Наймач фактично володіє річчю, однак у нього немає володільницької волі, тобто він не має права вважати її своєю, отже, не може користуватися засобами посесійного захисту — інтердиктами. І взагалі наймач може захищатися від посягань третіх осіб на річ, передану йому в найм, лише за допомогою власника. Сам він таких засобів не мав, що ставило його в ще більшу залежність від наймодавця.

Jus utendi (право користування) — це більш широка за обсягом порівняно з правом посідання правоможність власника. Вона полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Користування річчю може здійснюватися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і способах: передача в найм, оренда, споживання (наприклад, продукти харчування, сировина, будівельні матеріали тощо). Корисні якості можна вилучати з речі шляхом її носіння як прикраси, одягу, проживання в житлі, одержання приплоду тварин, птиці, врожаю землі, садів та інших форм прирощення. Іншими словами, вилучення корисних якостей речі може набувати різноманітних форм, способів, методів, видів тощо. Проте в римському праві є певні загальні правила користування річчю. Приміром, не можна вчиняти шкоду чи інші незручності іншим особам або користуватися річчю всупереч закону. За загальним правилом, обсяг користування, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений, крім випадків, коли це випливає із закону, договору чи інших прав третіх осіб. Наприклад, користування може бути обмежене в інтересах сусіда або іншої особи, що має право на таке обмеження.

Право користування річчю — найважливіша правоможність власника. У ній закладено можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби. З цією метою потрібна річ і набувається. Власника цікавить не стільки сама по собі річ, володіння нею, скільки реалізація зазна-ченої правоможності.

Власник міг робити зі своєю річчю все, що прямо не заборонено законом. Право користування він також міг переуступити іншим особам, зберігаючи за собою право власності. Наприклад, власник міг передати свою річ за договором позички в тимчасове і безоплатне користування іншій особі. В цьому разі він позбавлявся права користуватися своєю річчю, не одержуючи замість неї нічого. За договором найму право користування річчю переходило до наймача за певну винагороду.

Jus abutendi (право розпорядження) полягало в тому, що власник міг визначати юридичну та фактичну долю речі, тобто відчужувати її всіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити її, викинути тощо. Володільці земельних наділів тривалий час не мали цієї правоможності й дістали її тільки в III ст. до н. є. за законом Спурія Торія. Відповідно до цього закону земельні наділи стали об'єктами приватної власності, а володільці їх — приватними власниками. Повна свобода власності на землю означала не лише можливість безперешкодно і необмежено володіти нею, а й можливість відчужувати