При вирішенні юридичної долі речі необхідно визначити її правовий статус, а також змінити його на свій розсуд тощо, тобто змінити або припинити відносини власності. Наприклад, змінити можна встановленням сервітуту на користь іншої особи, а припинити — одним із способів припинення права власності (відчуженням іншій особі тощо). Наприклад, відчуження може бути здійснено шляхом продажу, міни, дарування, переходу права власності за спадкуванням тощо. В усіх цих випадках зміна правового статусу здійснюється за волевиявленням самого власника, тобто за його розпорядженням.

Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних юридичних формах за однієї неодмінної умови — воно має не суперечити закону. Цю правоможність власник також може передавати іншим особам. Наприклад, позбавлений можливості самому здійснити цю правоможність (хвороба, похилий вік тощо), він може доручити іншій особі продати річ тощо. У сукупності всі три правоможності (знана нині тріада) становлять зміст права власності, його сутність, хоч і не вичерпують всієї різноманітності прояву володарювання власника над річчю, його правового впливу на відносини власності. Право приватної власності є правом довільного ставлення до речі — jus utendi et abutendi. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, що є абстрактними відносинами приватної власності.

Отже, враховуючи викладене у попередньому підрозділі, право приватної власності можна визначити як найвищу владу особи над річчю, її виключне право володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами. Право є виключним тому, що воно неподільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Римляни називали право власності ще необмеженим правом, найвищою владою, підкреслюючи цим повноту володарювання власника над річчю, ніби ніким не обмеженого. Насправді право власності в Римі, як зазначалося, за всіх часів могло обтяжуватися обмеженнями — в інтересах держави, суспільства, на користь сервітуаріїв, заставодержателя тощо.

Таким чином, хоча у римському приватному праві були обмеження правоможностей власника, римські правознавці трактували право приватної власності як виключне і неподільне. Головним в їхньому розумінні зазначеного права було здійснення власником необмеженого володарювання над річчю. Іноді уточнювалося, що це володарювання правове. Виходячи з цього, право власності трактувалося як володарювання особи над річчю, як відношення, що виникає між власником і річчю. Звідси впевненість у непохитності цих відносин: змінити своє відношення до речі людина могла лише сама і ніхто інший, тобто відносини власності мали усталений, непохитний характер, змінити який ніхто не міг.

У дійсності відносини власності є суспільними і регулюються правом, внаслідок чого вони стають правовими. Власник у процесі здійснення свого права власності вступає з особами, що його оточують, у певні правові відносини. Зміст їх полягає в тому, що власник, як суб'єкт права, наділений певними правами (володіти, користуватися і розпоряджатися), які всі, хто його оточує, зобов'язані не порушувати, додержуватися, поважати його права, тобто правам власника кореспондують обов'язки цих осіб. Порушником права власності може бути будь-яка особа із тих, хто оточує власника. Тому захист права власності засобами речевих позовів, а також саме право називають абсолютним.

Наприклад, із чужого шматка мармуру скульптор зробив статую. Повернути її у первісний стан неможливо. Тому власником статуї є скульптор. Якщо з чужого золота зроблено браслет, то останній можна знову перетворити в золото. Тому право власності на браслет належить власникові золота.

Usucapio (набуття права власності за давністю володіння) — спосіб набуття, заснований на давності володіння майном, яке не належало його володільцю. Спочатку набути право власності за давністю могли тільки римські громадяни і лише на res mancipi. Строк давності встановлювався протягом одного року для рухомих речей і двох років для нерухомих. Претори розширили межі набуття за давністю, поширивши його й на інші категорії громадян. При компіляції Юстиніана було встановлено строки набувальної давності: три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого. Для набуття права власності за давністю мали бути додержані такі умови: а) наявність правової основи володіння (купівля-продаж, дарування тощо, які мали місце, однак не призвели до виникнення права власності); б) добросовісність володільця, котрий не знав про відсутність у нього права;

в) безперервність володіння протягом встановленого строку;

г) сплив встановленого строку (три роки для рухомого .майна і десять — для нерухомого).

Крадені речі не могли переходити у власність за давністю володіння.

Accessio (приєднання речей) мало місце у разі, якщо одну річ поглинала інша так, що не можна було їх розділити.

Змішування речей — це таке їх з'єднання, за якого не можливо встановити, яка з речей поглинула іншу. Через змішування однорідних речей виникала спільна власність для двох або кількох власників. Приплід тварин, врожай саду та інші плоди з моменту відділення їх від плодоносної речі, коли плоди стають окремою річчю, переходили у власність власника плодоносної речі.

Основними способами похідного набуття були:

договір між відчужувачем і набувачем речі;

перехід майна у спадщину.

При похідному набутті право власності набувача ґрунтується на праві власності відчужуюча. Проте для переходу права власності від відчужувача до набувача одного укладення договору недостатньо. Угода про передачу речі права власності у набувача ще не породжувала, вона була лише правовою основою для його виникнення. Для перенесення права власності від відчужувача до набувача вимагалась