Припинялося право власності за різними підставами: загибеллю речі, дерелікцією (відмовою власника від речі), відчуженням речі, вилученням речей з обігу, втратою права власності проти волі власника (наприклад, при конфіскації, реквізиції) тощо.

2. Право на чужі речі.

Разом з правом власності вдосконалювався інститут прав на чужі речі, що почав формуватися ще у jus civile, але набув довершеності вже у період принципату.

Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб'єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій; в) заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право — це породження пізніших часів.

Ідея визнання прав на чужі речі виникла у ті далекі часи, коли почалися трансформації відносин щодо землі. Земельні наділи, що передавалися у посідання окремій сім'ї, певна річ, не могли бути рівноцінними. Один наділ, наприклад, мав водоймище або пасовище, а інший — ні, що істотно знижувало його цінність, якість. Тому виникала необхідність користування чужою ділянкою для того, щоб реалізувати споживчі властивості ділянки власної.

Поки всі ділянки перебували у власності громади, а користувачі були лише посесорами, особливих проблем не виникало. Однак з виникненням права приватної власності на землю власники сусідніх ділянок набули більшої автономності й значення нерівноцінності ділянок істотно зросло. Наприклад, земельний наділ, що має всі необхідні якості, зручності й переваги, після смерті власника перейшов до двох синів у спадщину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що один з них — Клавдій — змушений був діставатися до своєї ділянки через ділянку брата Тита. Брати мали добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не виникало. Проте після першої сварки між ними Тит міг заборонити брату проїзд через свій наділ до його ділянки. Передбачаючи таке, батько перед смертю встановив у заповіті право проїзду Клавдія через земельний наділ Тита. Тепер уже право проїзду Клавдія не залежало від свавілля брата, навпаки, останній змушений був терпіти обмеження свого права власності за будь-яких обставин. Земля Тита ніби обслуговувала ділянку Клавдія наданням проїзду. Тому земельний наділ Клавдія почали називати «пануючим», оскільки його обслуговували, а земельний наділ Тита — «обслуговуючим», бо він ніби надавав послугу — проїзд.

Отже, виникає право власника земельної ділянки, позбавленої певних переваг, користуватися ними на сусідньому наділі незалежно від волі його власника. Таке право користування чужою землею в одному якомусь відношенні почали називати сервітутом (servire — служити). Сервітутні відносини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми земельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським.

Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо згадуваний Тит продавав свій земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й зобов'язувало нового власника землі надавати проїзд. Не припинявся сервітут і при зміні власника земельного наділу Клавдія. Наприклад, якщо Клавдій продавав свій наділ, то право проїзду по земельному наділу Тита зберігалося і за новим власником землі. Суб'єктом сервітутного права був той, хто на певний момент був власником пануючого наділу (але не Клавдій як конкретна особа). Обтяжував сервітут не Тита, як такого, а власника, який обслуговував земельний наділ, хто б ним не був.

Пізніше преторська практика створила нові форми права на чужі речі — емфітевзис і суперфіцій (про них йтиметься далі). Крім того, широкий розвиток дістало право застави — один з різновидів прав на чужі речі. Однак воно не є правом користування чужою річчю, а полягає у праві розпорядження чужою річчю.

З огляду на цю особливість права на чужі речі за римським приватним правом з певними застереженнями можна поділити на дві групи:

права користування чужими речами. Це сервітути, які могли бути персональними або преюдиціальними, а також емфітевзис та суперфіцій, що являли собою обмежені речові права на землю;

права розпорядження чужими речами, до яких належала іпотека (застава нерухомості), сутність якої в тому, що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у разі неповернення боргу.

Права на чужі речі перебували у певній колізії з правом власності, яке вони обмежують в міру свого обсягу. Якщо суб'єкт сервітутного права має право випасати 20 голів худоби на його пасовиську, то право власності сусіда обмежується в такому самому обсязі. При цьому сервітути мали пріоритет. Конкуруючи з правом власності, вони виявляються сильнішими. Власник зобов'язаний уступити вимогам, що випливають з сервітуту або іншого права на чужі речі. З припиненням права на чужу річ право власності поновлюється в повному обсязі. Разом з тим, право на чужу річ за обсягом досить обмежене порівняно з правом власності. Але це речеве право на річ, а не право вимагати певної поведінки від власника цієї речі. Воно не залежало від волі власника предмета сервітуту, який