Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина – освоєння вільних земель холопами і залежними селянами. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Київської Правди, тим більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини 4,с.373.

Отже, як висновок можна сказати, що право власності набувалося внаслідок вкладення селянином своєї праці в оброблення землі.

Як вказує у своїй праці Н. Титова, що ще за часів Київської Русі було відмічено таку особливість землі – її не можна вкрасти і вона є нерухомою. Саме в “Руській Правді” майно було розмежовано на рухоме і нерухоме 5,с.10-11.

Творці першої пам’ятки права Київської Русі, виділили з умов найму нерухомого майна особливі відносини, які одержали назву ??? або землеробського закупу (ст. 71 “Руської Правди”). Ці відносини проф. Київського університету М.Ф. Владимирський – Буданов у свій час назвав селянською орендою 5,с.12-13. Так уперше відбулося правове відокремлення земельної нерухомості від майнової.

Слід також зазначити, що в період Київської держави, селяни несли тягар сплати чималих податків та повинностей. Це в свою чергу призвело до збідніння селян-власників, що не могло не вплинути на розвиток землеробства.

Щодо скотарства, то воно було досить розвинутим. У Рафельштетєнському митному уставі згадується, що в ІХ ст. продавали руських коней, що мав князь Святослав на Чернігівщині 6,с.135.

Отже, як висновок можна сказати, що земельні відносини в Київській Русі регулювалися як звичаєвими, так і правовими нормами. Вже тоді чітко прослідковується певний взаємозв’язок земельних, майнових та трудових відносин.

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського та Польщі мало значний вплив на розвиток сільського господарства і його правового регулювання.

Правове становище селян ХІV-ХV ст. залежало від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке, шляхетсько-польське. Правовий статус селян в селах залежав від того, яке право в них було діючим.

Селянство було поділено на три категорії – смерди, невільники, напіввільні (закупи). Вільні селяни мали власні землі 7,с.136-139.

Слід зазначити, що землевласники у Великому князівстві Литовському розпоряджалися своєю власністю на землю, а при цьому змушені були чітко дотримуватися вимог актів литовських князів – “привілеїв” (наприклад, Городельський привілей 1413 р. (п.4) чітко окреслює права землевласників) 7,с.136-139.

Перший Литовський Статут 1529 року містив окрему главу, яка стосувалась земельних відносин – “О права земские, о границах и о межах, о копах”.

У ХVІ ст. під впливом польського права відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю вважають належною державі або панам. Прагнення держави уніфікувати й обмежити розмір дворищенського землеволодіння, збільшити тягло селян викликало видання 1557 р. “Устави на волоки”. Було визначено розмір волоки.

Залежно від повинностей селяни поділялися на три категорії:

“Устава на волоки” поділили усі землі на категорії, в залежності від їх родючості.

Особливістю цього акта можна назвати те, що він регулював не тільки земельні відносини, а й пов’язані з ними трудові (встановлюється тривалість робочого дня та відпочинку (арт.22)).

Отже, як висновок можна підкреслити, що в період Литовської держави сільське господарство було досить розвинутим, але все це було результатом поневолення селянства.

В період національно-визвольної війни 1648-1654 рр., основними джерелами права, які регулювали земельні відносини були правові звичаї, а також продовжував діяти Статут Великого князівства Литовського 1588 р. Крім того, значного значення набули гетьманські універсали 8,с.83.

За Березневими статтями в Україні продовжувала діяти попередня правова система. Велику роль виконувало звичаєве право.

В цей час було зроблено спробу кодифікації права. Внаслідок цього 1743 р. з’явився збірник “Права за якими судиться малоросійський народ”.

Згідно цього акту відбулися суттєві зміни в інституті права власності на землю та в інших тісно пов’язаних з ними відносинах.

Збереглися способи набуття землеволодінь – спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель.

З правового боку всі земельні володіння поділялися на два види – вотчина і держання. Вотчини були у повній власності і могли вільно відчужуватися. Держання були тимчасовими володіннями 8,с.85-89.

У Запорізькій Січі була тільки колективна власність на землю, а остання надавалася в користування за жеребкуванням.

Крім хліборобства, на Січі значного розвитку набуло і скотарство.

За словами І. Будзиловича та А. Юрченка, в період Запорізької Січі в деяких випадках дозволялася оренда землі 9,с.63-67. А з часом починається формуватися інститут приватної власності на землю.

У ХVІІІ столітті становище селян значно погіршилося, внаслідок прийняття таких актів: Універсал гетьмана К. Розумовського 1760 р. і указ Катерини ІІ 1783 р., якими було остаточно закріпачено селян.

Отже, як видно з вище сказаного, правове регулювання земельних і пов’язаних з ними відносин має значний вплив на розвиток сільського господарства.

Сільське господарство з найдавніших часів відігравало важливу роль, оскільки українські землі володіють великою родючістю. Тому приділялася значна увага регулюванню цих відносин.

Потрібно також зазначити, що крім земельних відносин регулювалися також майнові та трудові відносини (наприклад “Устава на волоки” 1557 року). Трудові відносини селян були менш врегульованими. Зв’язок цих відносин зображується, зокрема, у “займанщині” 10,с.141-149.

В пам’ятках українського права зявляється врахування того, що сільськогосподарське виробництво залежить від природно-кліматичних умов (наприклад, в “Уставі на волоки” 1557 р.).

Отже, досвід правового регулювання в минулому є актуальним для сьогодення. Це набуває великого значення у зв’язку з проведенням земельної та аграрної реформи в Україні. Адже історичний досвід правового регулювання