відносин, то Процес регулювання земельних правовідносин в Україні, як і здійснення земельної реформи, можна порівняти хіба що з процесом винаходу «вічного двигуна». Не встигли налагодити механізм реалізації норм ЗК України від 18 грудня 1990 p., якому, до речі, багато політиків і фахівців-аграрників неюридичного профілю передрікали «велике плавання», як у березні ІУ92 р. зміст його норм був оновлений майже на 50 відсотків. Ситуація, проте, така, що й цей варіант головного земельного закону України ще не є завершеним, якщо врахувати, що більшість його норм спрямована на регулювання земельних відносин у сільському господарстві і стимулювання земельної Реформи в Україні.
Нестабільність законодавчої бази земельних відносин знач-ною мірою підживлюється ін'єкціями від таких законодавчих актів, як Закони України «Про селянське (фермерське) госпо-дарство» від 20 грудня 1991 р., «Про колективне сільськогос-подарське підприємство» від 14 лютого 1992 р., «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 p., що визначили нові підходи І принципи правового регулювання відносин власності у цій сфері.
Структуру земельного права України складають зараз такі основні правові інститути: земельна реформа і приватизація зе-мель; плата за землю; право власності на землю; право корис-тування землею; державне регулювання земельних відносин і управління в галузі використання і охорони земель; передача и придбання земельних ділянок у власність; надання земель у користування; вилучення і викуп земель; правове регулюван-ня використання земель сільськогосподарського призначення, населених пунктів, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, іншого призначення, земель природно-заповідного, Іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, земель лісового фонду, водного фонду, земель запасу; правова охорона земель; відшко-дування збитків, втрат сільськогосподарського і лісогосподарсь-кого виробництва; контроль і моніторинг; державний земельний кадастр, землеустрій; відповідальність за порушення земельного законодавства.
Центральним інститутом земельного права України є право власності на землю. При цьому форми права власності на зем-лю згідно з чинним законодавством діаметрально протилежні. Так, Закон України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 р. і ЗК України у новій редакції встановлюють дер-жавну, колективну і приватну форми власності на землю, що визнаються рівноправними.
Парадокс правової дійсності, що склалася, полягає у тому, що згідно із Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. та Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. (на основі якого має розроблятися ЗК) земля як складовий елемент природно-го оточення продовжує залишатися власністю народу України і належить до національного багатства.
Надто неоднозначними, суперечливими є правові норми, що стосуються суб'єктів права власності на землю. Земельний кодекс України визнає суб'єктами права державної власності на землю: а) Верховну Раду України — на землі загальнодержав-ної власності; б) Верховну Раду Автономної Республіки Крим — у межах її компетенції; в) сільські, селищні, міські ради на-родних депутатів — на землі (території), підпорядковані цим радам; г) районні (міські, у підпорядкуванні яких є райони); д) обласні ради народних депутатів — на землю, що перебуває в їх віданні згідно з наданою їм компетенцією.
Разом з тим, згідно з Конституцією України, Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади. І, природно, за умов поділу влади визнання законодавчого органу суб'єктом права власності на землі загальнодержавної власності навряд чи є найбільш вдалим варіантом. Необхідно зважати і на обме-жені можливості участі Верховної Ради України як колектив-ного органу в різноманітних правовідносинах щодо здійснення права володіння, користування і розпорядження землями за-гальнодержавної власності. За правових реалій, що склалися, ще менш виправдано визнавати суб'єктами права державної власності на землю місцеві ради народних депутатів, які є орга-нами місцевого і регіонального самоврядування. У цьому зв'яз-ку логічним уявляється визнати суб'єктом державної власності на землю главу держави і виконавчої влади — Президента України та його представників на місцях. Оперативне управ-ління землями державної власності слід покласти на Держав-ний комітет.України по земельних ресурсах, який доцільно підпорядкувати Мінекобезпеки України. Водночас важливо чітко визначити категорії земель, що є об'єктом права держав-ної власності.
Суб'єктами приватної власності на землю ЗК визнає грома-дян України, яким земельні ділянки передаються для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобно-го господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного й гаражного будівництва. Очевидно, суб'єктами приватної власності на зем-лю треба було б юридичне визнати громадян, які придбають земельні ділянки для будівництва будинків і споруд для заняття підприємницькою діяльністю.
На нашу думку, право колективної власності на землю не-виправдано належить тільки юридичним особам сільськогоспо-дарського профілю (сільськогосподарським підприємствам, кооперативам, садовим товариствам, сільськогосподарським акціонерним товариствам). Суб'єктний склад доцільно законодав-че розширити, надавши при цьому можливість набувати права власності на землю і колективним формуванням, що здійснюють природоохоронну, рекреаційну та іншу екологічно значущу діяльність (природно-заповідну тощо).
Відомо, що земля в житті людини відіграє триєдину роль: а) основного засобу виробництва; б) просторового базису; в) біологічної основи формування середовища життєдіяль-ності людини, існування інших живих організмів (біосфери, ноосфери) або умови життєдіяльності людини та інших живих організмів. Між тим правове регулювання ефективного вико-ристання землі з цієї точки зору в ЗК вельми не визначено. Передусім, навряд чи виправдано в одному розділі — «Використання земель» передбачати норми, що визначають правові режими різнорідних за цільовим використанням земель (сільськогосподарського призначення, населених пунктів, при-родно-заповідного фонду, лісового фонду, запасу тощо).
Найбільш повно ЗК України регламентує використання зе-мель сільськогосподарського призначення, детально визначаю-чи суб'єкти, об'єкти використання, особливості передачі, надання, вилучення земель, підстави припинення права влас-ності, користування землею та інші питання. Зрозуміти це можна. Завдання земельної реформи обумовлюють