Важливе значення в прогресивному розвитку міжнародного права того часу мала боротьба північноамериканських колоній за незалежність від Англії і Франції і проголошення в 1776р. США. Так, американська Декларація про незалежність 1776 року, яка наголосила принцип самовизначення, спричинила визнання метрополією – після 7 років війни – нового суб”єкта міжнародного права, і слідом – на початку ХІХ сторіччя – надійшла незалежність латиноамериканських країн від Іспанії та Португалії. Відокремлення від Європи знайшло вираз у доктрині, проголошеній президентом Монро в 1823 році проти європейського втручання в західній півкулі. Доктрина Монро, яка в Європі так ніколи і не була визнана за правову, стала підставою для численних інтервенцій Сполучених Штатів до Латинської Америки [8;43]. У Доктрині Монро зазначалося: „Ми не втручалися і не будемо втручатися в життя існуючих колоній та володінь будь-якої європейської держави. Але що стосується урядів, які проголосили свою незалежність і зуміли її зберегти і незалежність яких ми визнали, добре розміркувавши і згідно з принципами справедливості, то ми не можемо дивитися на втручання в їх справи з боку будь-якої європейської держави з метою обмежити їх свободу або взагалі справити будь-який вплив на їх долю, інакше як на вияв недружелюбного ставлення до Сполучених Штатів” [4;50]. При цьому Доктрина Монро, яка в Європі так ніколи і не була визнана за правову, стала підставою для численних інтервенцій США до Латинської Америки. Проте Сполучені Штати та країни Латинської Америки залишились в сисмі європейського міжнародного права та зробили суттєві внески до його розвитку. В той же час як практика Сполучених Штатів при врегулюванні спорів орієнтувались на міжнародний арбітраж, країни Південної Америки зробили спробу захиститися від іноземного втручання та європейського панування шляхом формування нового регіонального американського міжнародного права. Отже, протягом цього періоду міжнародне право опосередковувало також застосування сили без війни.

Поряд із цими подіями не можна не відзначити і внесок у розвиток міжнародного права, що його зробила Велика французька революція 1789-93 років. Саме її демократичні ідеї послужили початком нової ери розвитку міжнародного права- ери класичного міжнародного права.

Серед численних актів, прийнятих в дні французької революції, слід перш за все згадати „Пропозицію”, внесену депутатом Вольнеєм на засіданні Національних зборів 18 травня 1790р. (вона стала пізніше декретом від 22-27 травня 1790р. і частково гл. VI Конституції від 3 вересня 1791р.), а також проект „Декларації прав народів”, представлений Конвенту абатом Грегуаром 23 квітня 1795р. Ці документи склали своєрідний кодекс міжнародного права. Ті положення проектів, які були схвалені Конвентом, формально залишалися власне французькими документами, так і не отримавши наступного міжнародного договірного закріплення. Але принципи та ідеї, в них сформульовані, отримали міжнародне визнання вже пізніше, а в ХІХ столітті склали стержень, основу міжнародного права.

Так, в першій статті „Пропозиції” Вольнея урочисто заявлялися, що Національні збори „розглядають весь людський рід як складову одного єдиного суспільства, метою якого є мир і щастя всіх і кожного з його членів”. Отже, замість ще недавно переважаючого принципу „війна всіх проти всіх”, замість роздробленості пропонувалося нове відношення до людства, його об”єднання. Таким чином, поступово почала використовуватися ідея об”єднання європейських держав, відносини між якими і регулювало так зване міжнародне право цивілізованих народів. А в ст. 3 Декларації проголошувався принцип невтручання: „Ні один народ не має права ні проникати у володіння іншого народу, ні лишати його свободи і природних вигод”[6;109].

Ще далі йшла Декларація абата Грегуара. Вона складалася із 21 статті. Вона містила принципи міжнародного права, роздуми французьких просвітників, формулювала деякі спеціальні інститути.

Отже, великий вклад французька революція зробила в проголошення принципу народного суверенітету. Про це свідчать обидві декларації (Вольнея і Грегуара), Декларація прав людини і громадянина 1789р. і Конституція 1791р. При цьому буржуазна доктрина поряд з принципоп народного суверенітету висувала і принцип природних і невід”ємних прав людини. Суверенітет, як підкреслювалося в Конституції 1791 року, належить нації. Він єдиний, неподільний, невідчужуваний і невід”ємний. Ні одна частина народу, ніяка особа не може присвоїти собі його здійснення [6;112].

Крім того, із принципу народного суверенітету витікала ідея природніх меж. А для здійснення принципів приєднання проголошувалася необхідність проведення плебісциту. Вже тоді були проголошені відмова від завоювання чужих територій та недоторканість національних кордонів. В якобінській Конституції 1793р. з цього приводу зазначено, що „територія належить нації”, що Французька республіка „урочисто відмовляється від приєднання іноземних областей до своєї території, якщо це не відбувається на основі вираженого бажання населення”. Саме за допомогою плебісциту до Франції були приєднані Павільйон, Савойя, Ніцца.

Французька революція сприяла також утвердженню принципу свободи річкового торгівельного судноплавства, розвитку інституту прав людини, значна увага в цей період приділялася статусу іноземців. А право притулку стало істинним правом політичного притулку. Щодо інституту права війни, то тут істотних змін зазнали статус комбатантів, інститут військової окупації, мали місце новели в сфері регулювання морської війни, режиму нейтралітету.

Вступ союзних військ у 1812 році до Парижа завершив розгром наполеонівських військ і призвів до зречення французького імператора від престолу і воцаріння у Франції Людовіка XVIII. Між союзними державами і Францією було укладено перший мирний Паризький трактат 1814р., на підставі якого договірні держави згодилися скликати конгрес у Відні для