остаточного визначення територіальних претензій. Засідання цього конгресу були відкриті 11 (13) листопада 1814р. за особистої участі трьох монархів – російського, австрійського і пруського, а також представництв багатьох європейських держав. Підсумковий, або Головний акт Віденського конгресу був підписаний 29 травня (9 червня) 1815р. конгрес доповнив переважаючий з середини XVII ст. принцип політичної рівноваги принципом легітимізму. Замість невтручання, проголошеного французькою революцією в якості принципу міжнародного права, на перше місце висувалась інтервенція для здійснення реакційних цілей священного союзу. Перекраявши політичну карту Європи, Віденський конгрес зачіпив багато питань утворення нових держав. Так, було проголошено Нідерландське королівство, німецькі держави і частина австрійських володінь відійшла до Німецького союзу. Значна увага на конгресі була зосереджена на питаннях утворення нових держав, „вільних міст” (Краків), статусу постійного нейтралітету (Швейцарія).
Декларація держав про припинення торгівлі неграми була прийнята 8 люто-го 1815р., але в ній не було зазначено час, з якого работоргівля буде припинена. Постанова ж про вільне судноплавство складалася із кількох розділів, зокрема містила положення про судноплавство по ріках, які протікають по території різних держав чи слугують їм кордонами. Відповідно до положення стосовно дипломатичних агентів, то останні поділялися на три класи: 1-й – послів і папських легатів, чи нунціїв; 2-й – посланників, міністрів та інших уповноважених при правителях; 3-й – повірених у справах, „які уповноважені при міністрах, управляючі справами іноземними” (ст.1).
Ті інститути, які були створені у Відні в 1815 році, пізніше були покладені в основу багато численних багатосторонніх конвенцій, які регулювали судноплавство по міжнародних ріках, Віденської конвенції про дипломатичні зносини (1961р.).
З точки зору значимості в історії міжнародного права Паризький конгрес 1856 року розглядають мало не наступним по важливості після Вестфальського і Віденського конгресів. І це не випадково, оскільки Паризький конгрес „виявився вихідним пунктом періоду європейських міжнародних відносин”. А це не могло не відбитися і на розвитку міжнародного права. Паризьким конгресом були затверджені положення Віденського трактату, які мали б застосуватися до Дунаю та його приток. Проголошувалося також, що „це положення віднині визнається належачим до загального народного європейського права”. Крім того, відмінялася плата за судноплавство по річці [6;122]. Крім того, щодо Дунаю створювалася Загальна європейська комісія. Спеціальний розділ трактату говорив про режим Чорноморських проток і передбачав відновлення Лондонської конвенції від 13 липня 1841 р., яка встановила міжнародну регламентацію проток. Чорне море було оголошено нейтральним та передбачена демілітаризація Аландських островів.
Але особливо важливу роль в розвитку міжнародного права відіграла Паризька декларація відносно основ морського міжнародного права. До її основних положень належать:
1) каперство відтепер назавжди відмінюється;
2) нейтральний прапор покриває ворожий вантаж, за винятком військової контрабанди;
3) нейтральний вантаж, за винятком військової контрабанди, не підлягає захопленню під ворожим прапором;
4) блокада, щоб бути обов”язковою, повинна бути дійсною [6;122].
Розвиток міжнародного права у другій половині ХІХ ст. відбувався в ту епоху, коли світ вступав в період імперіалізму, і це не могло не відбитися і на основних тенденціях, які пронизували міжнародне право в той час. З одного боку, спостерігались інтеграційні процеси в міжнародному житті, які знайшли втілення в ряді адміністративних міжнародних союзів, багатосторонніх угодах. З іншого боку, все помітніше вимальовувалися колоніалізм і мілітаризм. Це і проявилося на Берлінському конгресі 1878р. прийнятий на цьому конгресі трактат, на відміну від попередніх, не приніс нічого нового в міжнародне право, не утворив нових міжнародно-правових інститутів, якщо не рахувати колективного визнання незалежності Сербії, Чорногорії і Румунії. Також утверджувався обов”язок забезпечити захист прав людини від дискримінації. При цьому Берлінський конгрес обмежував Болгарію лише областями на північ від Балканського хребта.
Отже, Паризький конгрес став підсумком переговорів після Східної війни 1853-1856рр. між Росією, з одного боку, і Туреччиною, Францією і Сардинією – з другого. Паризький трактат про мир 1856р. фактично позбавив Росію виключного права опікування християнами, які перебували під владою Туреччини, і зробив його спільним правом всіх християнських держав, які його підписали. Берлінський конгрес 1878р. був проведений на пропозицію Німеччини з метою обговорення умов остаточного миру між Росією і Туреччиною. Проте нічого принципово нового не вніс у міжнародне право.
Розділ ІІ. Міжнародні відносини періоду Гаазьких конференцій миру
Періоду „класичного” міжнародного права поклали край дві Гаазькі мирні конференції 1899 і 1907 років. Перша Гаазька мирна конференція була скликана за ініціативою царя Миколи ІІ, друга – Президента США Теодора Рузвельта. У першій конференції взяли участь 26 держав – практично всі незалежні країни того часу. Вона отримала назву „мирної”, оскільки офіційним її завданням було обмеження озброєнь і забезпечення миру. Однак незабаром виявилися істотні суперечності між офіційно проголошеними цілями учасників конференції і фактичними результатами. Досвід конференції 1899р. був врахований при проведенні наступної, Другої конференції миру 1906-1907рр., скликаної з ініціативи США і Росії. На цей раз учасники зосередили свою увагу лише на юридичних питаннях права війни. Прийняті конвенції замінили постанови 1899р. [6;124].
Перша Гаазька конференція миру в історії міжнародного права має етапне значення, оскільки вперше до порядку денного міжнародного форуму було включено питання про роззброєння. Підсумком конференції було підписання трьох конвенцій, що склали заключний акт конференції: про мирне розв”язання спорів; про закони і звичаї сухопутної війни; про застосування Женевської конвенції про поранених і хворих (1864р.) до морської війни. Крім того, було прийнято три декларації, що стосувалися обмеження воєнних дій. Проте кардинальне розв”язання проблеми роззброєння відкладалося до кращих часів, хоч