Проте оскільки перша Гаазька конференція миру не досягла багатьох цілей, на ній, крім конвенцій і декларацій, було прийнято шість положень, які стосувалися майбутнього обговорення питань: про перегляд Женевської конвенції; про права та обов”язки нейтральних держав; про угоду між державами з приводу введення нових типів калібрів морської зброї і морських гармат; про обмеження сухопутних і морських збройних сил і військового бюджету; про недоторканість приватної власності в морській війні; про бомбардування портів, міст і поселень військово-морськими силами.

Для продовження кодифікації і розвитку законів і звичаїв війни з ініціативи цього разу США, сприйнятої урядом Росії, в Гаазі у 1906-1907рр. була скликана друга мирна конференція, в якій взяли участь 44 держави. При цьому програма російського уряду містила в собі ідею перегляду трьох Гаазьких конвенцій 1899р., а також кодифікацію права морської війни. Проти підсумки роботи другої мирної конференції були виражені у кодифікації і розвитку лише законів і звичаїв війни, знову практично не зачепивши питань роззброєння. У результаті Гаазька конференція миру 1907р. прийняла 13 конвенцій, одну декларацію і Заключний акт.

Отже, в Гаазі періоду мирних конференцій було прийнято звід визнаних світовою спільнотою того періоду міжнародно-правових норм, які закріплювали закони і звичаї війни.

В сукупності зазначені документи охопили досить широке коло питань і можуть бути розділені на дві групи: 1) правове регулювання мирного вирішення міжнародних спорів (конвенція І і ІІ); 2) порядок відкриття військових дій (конвенція ІІІ), правове регулювання сухопутної війни (конвенції IV і V) і правила ведення війни на морі (конвенції VI-ХІІІ) [6;124].

Так, перша із конвенцій являла собою своєрідний кодекс добрих послуг, посередництва, діяльності міжнародних слідчих комісій і третейського розгляду. Конвенцією було закладено основи Постійної палати третейського суду, яка стала прототипом для наступних міжнародних судових органів – Постійної палати міжнародного правосуддя Ліги Націй і Міжнародного Суду ООН.

Що стосується безпосередньо законів і звичаїв сухопутної війни, то в Додатку до третьої Конвенції „Про відкриття воєнних дій” містилися положення про відмежування комбатантів і не комбатантів, а також право населення на озброєний опір з умовою, що воно „відкрито буде носити зброю і буде дотримуватися звичаїв та законів війни” [6;125]. Незалежно від цього всі особи, захоплені ворогом, повинні користуватися правами військовополонених.

Аналізуючи прийняті другою Гаазькою конференцією миру документи, слід зазначити, що 1, 4 і 10 конвенції лише уточнювали конвенції, прийняті 1899р. таким чином, основні норми першої Гаазької конференції миру були відтворені у відповідних конвенціях 1907р., забезпечивши наступність міжнародно-правових ідей і норм, які були закладені в них російськими юристами-міжнародниками.

Проте обидві конференції не звернули належної уваги на дійсні витоки значних напруженостей у світі, а тому виявилися нездатними запобігти початку першої світової війни. До того ж із порядку денного конференції була виключена проблема колоніалізму. Крім того, врешті-решт був узгоджений компроміс щодо врегулювання конфліктів шляхом обов”язкового арбітражу, на чому наполягала Британія і Франція, залишивши за країнами право самим визначати питання, які передавати арбітражу на вирішення.

Серед інших інститутів міжнародного права кінця ХІХ – початку ХХ ст. певне значення мають міжнародні договори про протекторат: протекторати Франції над Марокко і Мадагаскаром; Англії над Єгиптом; Японії – над Кореєю. Протекторат був своєрідним етапом на шляху встановлення колоніального панування в державах. Крім того, для міжнародних відносин цього періоду характерний такий інститут міжнародного права як договірний розподіл сфер впливу (договори Англії і Росії щодо Персії та Афганістану). У зв”язку з процесами активного перерозподілу кордонів внаслідок загарбницьких воєн на Балканах, Близькому сході розвивається інститут оптації.

Загострення протиріч між основними коаліціями держав і наступаюча перша світова війна перервали процес демократичного розвитку міжнародного права і завершили етап формування європоцентриського міжнародного права.

Розділ ІІІ. Доктринальні засади європоцентристського міжнародного права

В розглядуваний період доктрина міжнародного права отримала значний розвиток. Міжнародне право починають вивчати в університетах. Воно привертає до себе увагу філософів. Ідеї міжнародного права пустили коріння в суспільній свідомості.

Ідея міжнародного права була сформульована у працях юристів на межі XVI-XVII ст. серед них найбільш видатним був голандський юрист, богослов, дипломат Гуго Гроцій. В своїй праці „Про право війни і миру” (1625р.) він вперше детально обґрунтував існування „права, яке визначає відносини між народами чи їх правителями”. В практиці держав йому не вдалося знайти доказів існування такого права, тому він джерела шукає в природі, Бозі, моралі. Разом з тим він допускає, що „відомі права могли виникнути в силу взаємного узгодження як між всіма державами, так і між більшістю їх”[12;48]. Такі ж причини визначили домінування природно-правового напрямку в доктрині міжнародного права в XVII-XVIIIст.

В розглядуваний період юристи не проводили чіткого розмежування між національним і міжнародним правом ні за сферою дії, ні за нормативним матеріалом. Лише пізніше починають доводити, що навіть природне право не може застосовуватися до суверенних держав без врахування їх природи.

Теорія суверенітету була започаткована як спроба проаналізувати внутрішню структуру країни. Політичні філософи повчали, що в кожній країні має бути певний орган, наділений вищою законодавчою та/або політичною владою. При цьому Джон Остин визначив право як загальні накази суверена, підкріплені погрозою санкцій. Оскільки міжнародне право цій теорії суперечить, він зазначав, що міжнародне право не є правом [8;47].

Наприкінці ХІХ ст. багатьма фахівцями з міжнародного права, зокрема у Німеччині, теорія суверенітету була розроблена такою мірою, що стала погрожувати знищенням міжнародного права в цілому.

У другій половині